Жовтень 2013

НЕЩАСЛИВА «СІМКА», АБО ЯК Я СТАВ ДЕТЕКТИВОМ

Юрій Багрянцев, м. Київ

НЕЩАСЛИВА «СІМКА», АБО ЯК Я СТАВ ДЕТЕКТИВОМ

детективне оповідання

 

Багато хто з киян, напевно, пам'ятає, як у другій половині 90-х у місті процвітало чимало казино. Їх можна було зустріти майже в кожному районі, їхня реклама рясніла в журналах і газетах, безупинно крутилася на телебаченні й звучала на радіо.

Одне з таких, під романтичною назвою «Червоний Лев», було розташоване на Хрещатику, поблизу Бессарабського ринку. Воно займало підвальне приміщення житлового будинку, вхід був знадвору, а на фасадній частині будинку майоріла яскрава вивіска: «Червоний Лев».

Це казино було знамените тим, що мало дуже красивий інтер'єр. Його гральний зал, приміщення для відпочинку й буфет-бар прикрашали арки з пофарбованим під золото різьбленим дерев'яним оформленням, стіни оббиті червоним оксамитом. А в гральному залі на підставці красувалася теж пофарбована позолотою невелика скульптура лева, що сидить на задніх лапах. Ось через цей розкішний інтер'єр казино «Червоний Лев» уподобали кіношники й телевізійники, знімаючи там фільми, телепередачі, музичні відеокліпи.

Мені теж довелося брати участь у телезйомках декількох передач у цьому казино. І от одного разу після зйомок нашу знімальну групу запросив за столик, накритий фуршетними напоями й закусками, співвласник і директор казино — енергійний, спортивної статури чоловік років сорока п'яти. Він офіційно іменувався президентом казино «Червоний Лев», звали його Євгенієм Аркадійовичем. Посеред нашої бесіди він раптом, понизивши голос, довірливо нам сказав:

 — А знаєте, сьогодні ви нам допомогли не втратити багато грошей. Сюди занадився ходити один наш постійний клієнт, який завжди виграє, і часом — чималі суми. Жодного разу не програв, уявляєте! А сьогодні, як побачив вашу телегрупу, одразу ж утік, навіть не розпочавши гри.

— І довго він до вас ходить? — запитала телеведуча Ганна. — А нас чому злякався?

— Уже місяці чотири ходить, регулярно, раз на тиждень. І весь час виграє, барбос! Нехай, як правило, і незначні суми, але виграє постійно! А якось він усе ж таки зірвав такий куш, що в нашій касі ледь вистачило готівки виплатити йому виграш. А чому він вас злякався, не знаю. Може, не хоче своєю фізіономією світити.

 — Напевно, у нього є якась своя система гри в рулетку, — припустив телеоператор Геннадій. — Чи йому просто таланить увесь цей час.

— Звісно, йому щастить! — погодився Євгеній Аркадійович. — Якби справді існували виграшні системи гри в рулетку, то незабаром усі на світі казино зникли, збанкрутили б. Але чомусь занадто часто йому таланить, мене це вже починає дратувати.

— А він користується під час гри якоюсь шпаргалкою? — вставив у бесіду своє запитання і я. — Можливо, у нього все ж є якась методика, заснована на теорії ймовірності випадання чисел рулетки.

            — Здається, ні, — відповів президент казино. — Хоча, відверто кажучи, я не стежу за його діями. Я взагалі намагаюся під час гри в залі не стовбичити. Але наші співробітники, круп'є й касирка, мені завжди доповідають: от, мовляв, знову цей клієнт виграв велику суму й одразу пішов із казино.

            — Так він, виявляється, одразу й виходить після виграшу? — перепитав Геннадій. — Тоді в нього точно є система, це не просто везіння, це розрахунок.

            — Цікаво було б поспостерігати за його грою, — сказав я. — У мене є деякий інтерес до теорії ймовірності, до чергування випадкових чисел, нумерології й такого іншого. Може, удасться хоч якось розгадати секрет вашого везучого гравця.

            — Аж надто везучого! — уточнив Євгеній Аркадійович. — А щодо того, аби подивитися на його гру, то це — будь ласка! Якщо хтось зуміє розгадати секрет його дивовижного везіння, я тому сплачу велику премію. Слово честі, хлопці!

            Не знаю чому, але ця розмова про щасливого гравця в рулетку не давала мені спокою тижнів зо два, допоки ми знову не відвідали казино «Червоний Лев» під час чергової телевізійної зйомки. І я відразу, побачивши Євгенія Аркадійовича, відвів його вбік і запитав:

            — Сьогодні присутній ваш гравець-щасливчик? Не втік іще, побачивши нас?

            — Сьогодні його немає, але приходив позавчора й знову виграв.

            — Чи можу я поговорити з круп'є, які обслуговують рулетку й пам'ятають гру вашого щасливчика?

            Президент «Червоного Лева» погодився, і незабаром я розмовляв із молодим симпатичним круп'є Андрієм. Від нього довідався про деякі подробиці гри щасливого постійного відвідувача, якого звали Артуром. А потім, уже дома, на папері я розписав по пунктах ці деталі. Ось вони:

            Перше. Артур приходить грати в рулетку раз на тиждень, але в різні дні. Час появи теж різний, тож передбачити заздалегідь його чергову появу в казино неможливо.

 Друге. Оскільки час гри Артура різний, він потрапляє на різних круп'є, які працюють позмінно. Найчастіше гравця обслуговували два хлопці — Андрій і Владислав, із якими мені вдалося поспілкуватися наступного дня.

 Третє. Артур завжди грав тільки за другим столом рулетки й ніколи не сідав за перший стіл, що біля вхідних дверей.

            Четверте. Тривалість гри Артура коливалася від однієї до двох-трьох годин. Спочатку він робив маленькі ставки, поступово їх збільшував, міг на початку гри програвати невеликі суми. Але згодом незмінно відігравався й щойно його виграш сягав великої суми, одразу ж покидав гральний заклад.

            П'яте. Під час гри Артур не підглядав у записник, ставки робив не спонтанно, а вдумливо й начебто заздалегідь знаючи, на які числа йому треба ставити фішки на різних етапах гри.

            На останній, шостий блок моїх запитань я не одержав доволі чіткої відповіді: Андрій не міг з упевненістю сказати, чи вигравав Артур тільки на якомусь одному числі, чи його постійні виграші припадали на різні числа.

            — Розумієш, за вечір у рулетку на обох наших столах грає чимало різних людей, — пояснив Андрій, — і перед круп'є не стоїть завдання запам'ятовувати, на яких числах виграють наші відвідувачі. Але точно пам'ятаю, що цей везучий гравець вигравав на різних числах. А от на яких саме — не пригадую. Однак тепер, якщо треба, постараюся запам'ятати.

             Та я хотів сам подивитися гру Артура, розуміючи, що без особистого спостереження не зроблю жодних конкретних висновків. І ми з Євгенієм Аркадійовичем домовилися про таке: щойно Артур з'явиться в казино, мені відразу ж зателефонують на мобільник (він тоді тільки з'явився в мене, у 90-ті роки це ще була рідкість) і, якщо я матиму можливість приїхати в казино, за мною вишлють машину і привезуть у «Червоний Лев».

            — Ми тобі на вході видамо фішки для гри, безкоштовно, звісно, — сказав мені президент казино, — і ти собі грай, як хочеш, а тим часом спостерігай за Артуром. Але потім, після гри, просто здаси всі фішки назад у касу, навіть якщо щось і виграєш. А якщо захочеш і сам випробувати своє везіння, тоді, будь ласка, купи фішки в касі за свої кревні та грай окремо від наших фішок.

            Я погодився на ці умови й уже через тиждень зміг приїхати на машині, яку прислали з «Червоного Лева.

            — Наш везучий клієнт уже грає хвилин двадцять, — сказав мені біля входу Євгеній Аркадійович. — Поки він по нулях: скільки програв, стільки й відігрався. Іди в касу за фішками.

            За п'ять хвилин я сів на високий круглий стілець без спинки біля другого столу рулетки, за яким уже грало четверо відвідувачів казино, і зробив свою першу ставку, поклавши дві фішки на «червоне».

            Артур сидів саме навпроти мене, і я мав можливість його роздивитися: худорлявої статури, у джинсах, довге русяве волосся закривало вуха й майже торкалося комірця синього піджака. На вигляд йому було років тридцять. Гладке, злегка видовжене обличчя без зморшок, високе чоло, зелені розумні очі, тонкі вуста. Узагалі, у його зовнішності проступали риси освіченого інтелектуала, людини із життєвим досвідом, яка знає, чого хоче й як цього досягти.

            Грав він спокійно, без помітного хвилювання, на відміну від мого сусіда по столу — угодованого дядька з модною неголеністю на щоках, який щохвилини підхоплювався на ноги, викрикував репліки невдоволення та роздратування, коли програвав. А програвав він майже всі свої ставки, тому що робив їх сяк-так, розраховуючи лише на щасливий випадок, який уперто обходив його стороною.

            Артур же, навпаки, спокійно сприймав свої маленькі програші й знову з незворушливим виглядом робив нові ставки. Я помітив, що певна система чи стратегія його грі все ж була притаманна. Він починав гру з мінімальних ставок і зазвичай однією-двома фішками. Ставив на різні числа чи групи чисел. Поступово збільшував ставки та кількість фішок на окремих числах, явно був небайдужий до цифри 7, на неї він ставив найчастіше. Щоправда, перший його невеликий виграш припав на цифру 6. Артур при цьому начебто з подивом гмикнув, криво усміхнувся, але потім із чемною вдячністю прийняв від круп'є виграну купку фішок, присунуту до нього дерев'яною лопаткою.

            А на цифрі 7 за півтори години гри він виграв тричі! До того ж останній виграш був дуже великим, після чого гравець підвівся, чемно подякував круп'є за гру, побажав усім гравцям, котрі залишалися за столом, успіхів, і пішов у касу обмінювати фішки на гроші.

            Я пограв ще хвилин п'ять і теж здав у касу фішки. Виявилося, що я, роблячи ставки переважно на великі групи чисел, програючи й іноді виграючи, до кінця своєї гри програв усього три фішки з тих, що одержав у касі.

            Наступного дня я проаналізував гру Артура. Отже, йому дуже щастило на цифрі 7, хоча він виграв також і на шістці. Після кожного свого виграшу він зменшував ставки до однієї-двох фішок і знову поступово збільшував від гри до гри ставки й кількість фішок. І знову в очікуванні щасливого моменту він концентрував на щасливому для нього числі 7 доволі велику кількість фішок, що значно збільшувало його загальний виграш.

            У нумерології число 7 — дуже успішна цифра, щасливе число. Мабуть, його нумерологічні якості я був би готовий застосувати й до Артура, наскільки встиг його пізнати під час гри в рулетку. Та одночасно розумів, що лише нумерологією, «щасливістю” числа 7, не можна пояснити успіх гравця. Потрібні були ще й додаткові спостереження, аби скласти повнішу картину того, як грає Артур в інші дні, на які числа ставить і які цифри в нього виграють.

            З президентом «Червоного Лева» ми домовилися: у випадку, коли я не зможу приїхати на чергову гру Артура, круп'є буде дано доручення уважно спостерігати за його грою й за можливості запам'ятати, на які числа та які ставки той робив, а також які числа виявлялися виграшними. І я був змушений із задоволенням визнати, що Андрій блискуче впорався з цим завданням. Я й справді не зміг приїхати в день, коли Артур знову з'явився в казино й знову виграв, але завдяки уважному круп'є одержав додаткову інформацію для роздумів.

            Виявилося, нічого в поведінці гравця-щасливчика не змінилося. Він знову починав із маленьких ставок однією-двома фішками, збільшував ставки поступово, тобто використовував щось на кшталт відомої методики гри в рулетку під назвою «система Парлая», коли після кожного програшу ставка подвоюється. Щоправда, ця система передбачає гру на групи чисел і майже не застосовується до окремих чисел. Але Артур її застосовував до своєї улюбленої сімки й знову тричі виграв на цій цифрі! І от саме цей факт щасливого числа 7 на рулетці в казино «Червоний Лев» мене насторожив. Я починав підозрювати, що справа тут зовсім не в нумерології й не у фантастичній удачі гравця. Треба було знову їхати в казино.

            «Червоний Лев» для гравців у карти й рулетку починав роботу з вісімнадцятої години. Я прибув туди на годину раніше, щоби поговорити з Євгенієм Аркадійовичем і круп'є. Мене цікавила низка додаткових запитань. Чи помітили вони, як часто випадає цифра 7 порівняно з іншими числами? Чи правильно виставлений за рівнем стіл рулетки, чи не має якихось дефектів його колесо? Коли були придбані ці столи? Чи не зносилися колеса від тривалого тертя їхніх осей? Чи приходив Артур у казино «Червоний Лев» раніше, ніж почав грати в рулетку? Чому він ніколи не грав за іншим столом?

            Я знав, що досвідчені й кмітливі гравці вже давно застосовували так звану «атаку на пристрасть колеса»: вони тривалий час спостерігали за поводженням колеса рулетки, запам'ятовували чи крадькома записували виграшні числа й у такий спосіб визначали, чи з'явилися в колеса, хоч би як ідеально та збалансовано воно було виготовлене, незначні перекоси, що збільшують імовірність влучання кульки у визначений вузький сектор.

 Справді, виробники коліс рулетки намагаються максимально наблизити його роботу до подоби ідеального генератора випадкових чисел від 0 до 36. У такому колесі-генераторі ймовірність випадання кожного числа однакова на тривалому відрізку часу запусків колеса й кульки. Скажімо, якщо розкручувати колесо й кидати кульку тридцять сім тисяч разів поспіль, то на кожне число рулетки випаде приблизно по тисячі влучань. Це чиста теорія ймовірності, і жодна нумерологія тут ні до чого.

            Але це теорія. А на практиці серед тисяч, десятків і сотень тисяч коліс, розкиданих по казино всього світу, можуть усе ж таки трапитися колеса з незначними заводськими чи набутими в результаті тривалого використання дефектами. І тоді кулька при запуску рулетки частіше влучає в якийсь вузький сегмент колеса. До речі, у великих гральних закладах власники казино завжди напучують круп'є та інших співробітників повідомляти їм про всі випадки незвичайного поводження колеса, занадто частого влучення кульки в конкретні сегменти, про підозріло уважних гравців чи глядачів, які ще й записують щось крадькома до блокнотиків. Гравців, котрі роблять «атаку на пристрасть колеса», зазвичай можна вирахувати за їхньою грою на визначений сегмент колеса, а не на окреме число.

            Традиційно при виявленні таких «пристрастей» колесо негайно піддається ретельній перевірці, новому юстируванню, змазуванню осі та іншим профілактичним діям, аби мінімізувати будь-які перекоси й переваги одних сегментів над іншими. Чи не має колесо рулетки такої «пристрасті» у «Червоному Леві»?

            Проте, з іншого боку, Артур ось уже двічі вигравав не на вузьких сегментах, а на конкретному числі, сімці. Наприклад, при мені він раз виграв на 6 і тричі — на 7. А ці числа розташовуються на протилежних сегментах колеса. Іншим разом у нього взагалі виграли тільки сімки!

            Я поділився своїми роздумами й запитаннями з Євгенієм Аркадійовичем і круп'є — Андрієм і Владиславом. Одержав такі відповіді.

            Столи рулетки придбані відносно недавно, сім місяців тому, виготовлені вони за кордоном і за цей час істотно стертися для будь-яких перекосів вони не могли. Столи ретельно виставлені фахівцями за рівнем, колеса збалансовані й перевірені спеціальними приладами. Жодних дефектів на колесах ніколи не було виявлено. Артур начебто раніше не був помічений у ролі уважного спостерігача за грою; одразу як прийшов у казино, він почав грати й вигравати. За іншим столом він ніби ще не грав, а чому він туди не сідає, невідомо. Нарешті, чи випадає число 7 частіше від інших чисел на другому столі рулетки, круп'є не знають, такий аналіз не проводився.

            Отримана інформація доповнила мої знання про розслідувану справу, висновки напрошувалися самі собою: мені потрібно весь вечір провести в казино й, сидячи осторонь від гравців у рулетку, записувати виграшні числа. Я попросив Андрія під час гри голосно й чітко називати числа, аби я спокійно сидів у кутку ігрового залу на канапі й фіксував номери, які випадають.

            Але до початку гри ми всі разом ретельно оглянули стіл, колесо, відділення-клітини із числами, міцну кульку зі слонової кістки. Жодних ушкоджень не помітили, колесо крутилося дуже рівно, без бокового биття, майже безшумно, довго, повільно зупинялося, тобто було в бездоганній рівновазі. Про всяк випадок я запропонував замінити кульку іншою, із запасного комплекту.

            О вісімнадцятій годині з'явилися перші гравці, вони сідали за столами рулетки й покеру, замовляли в барі солодкі напої та коктейлі, тихо розмовляли між собою і звично грали, програючи та вряди-годи виграючи. Мені цікаво було спостерігати за ними, хоча, зрозуміло, я не забував про фіксування до блокнота виграшних чисел, про які голосно повідомляв Андрій. Я намагався вловити у гравців схожі риси азартності, емоцій ризику й гострих відчуттів, очікування удачі й навіть ознаки деякої хворобливої пристрасті під назвою ігроманія, яка має ще виразніше визначення: жага успіху, бажання швидкої та легкої наживи.

            Але всі люди, котрі грали в цей вечір у казино, були різними, як і взагалі всі люди не схожі між собою. Тут були жінки й чоловіки різного віку та соціального стану, хтось був одягнений у дорогі костюми й розкішні вечірні сукні, а хтось прийшов у казино в скромній сорочці й джинсах. Ставки робили теж різні: заможні гравці ризикували великими сумами, новачки чи люди з невеликими грошовими запасами починали гру з маленьких ставок і майже ніколи не йшли на великий ризик. Одні гравці нервували, метушилися, голосно раділи виграшам і не менш бурхливо засмучувалися частішим програшам. Інші ж грали дуже спокійно, урівноважено, діловито згрібаючи в одну купку виграшні фішки чи з байдужим поблажливим виглядом реагуючи на програші. Вловив я також і риси сміливості або відчайдушності в одних гравців, жадібності чи обережності в інших. З іншого боку сиділи за столами молоді хлопці й дівчата, які просто за компанію прийшли сюди випробувати фортуну. Вони зовсім не засмучувалися невеликими програшами, а, навпаки, весело сміялися та жартівливо глузували одне з одного.

            Так непомітно минуло п'ять годин гри. Артур у цей день у казино не з'явився, що полегшувало мою роботу. Я, звісно, не сидів увесь час на одному місці. Євгеній Аркадійович пригощав мене кавою й тістечками, я походжав залою й цілком справлявся з роллю нібито співробітника казино, котрий пильнує за порядком. А мій блокнот тим часом поповнювався рядами чисел: 5, 11, 23, 34, 0 — зеро, 7, 18, 10, 35, 7, 28, 0, 15, 10, 2...

            О двадцять третій годині казино припинило роботу, ігровий зал спорожнів, прибиральниця ходила між столами та рулетками й підмітала віником підлогу, устелену ворсистим ковроліном. Ми з круп'є та президентом казино провели перший, побіжний аналіз моїх записів. Усього за вечір гри на другій рулетці було зроблено трохи менше двохсот запусків колеса й кульки. Хоч як це дивно, число 7 не стало лідером серед виграшних. По десять разів випадали числа 23 і 10, дев’ять разів — число 21. Число 7 випало вісім разів, що начебто не могло свідчити про явну перевагу цього числа на другому колесі. З іншого боку, були й числа, які за цей вечір узагалі жодного разу не виграли (12 і 33), а ще п'ять випали всього по одному разу. Звісно, такої кількості спроб за ці п'ять годин гри для повноти статистики було недостатньо, але ми також знали й про інші ігрові дні, коли Артур частіше ставив на сімку й вона в нього не раз вигравала. Тобто, якщо і є в цієї рулетки якась «пристрасть» до сімки, то вона може виявитися тільки при дуже великій кількості запуску колеса й кульки.

            Ми знову всі разом уважно оглянули колесо рулетки й клітинку із цифрою 7. А також клітини 23 і 10, що стали лідерами в цей ігровий вечір. Неозброєним оком нічого незвичайного помітити було неможливо. І я сказав, прощаючись із Євгенієм Аркадійовичем і круп'є:

            — Наступного разу прийду сюди з вимірювальними інструментами, будемо ретельніше все оглядати та винюхувати. А зараз моя вам порада: поміняйте до завтрашньої гри столи рулетки місцями. Чи хоча б їхні колеса. Вони у вас зовсім однакові, як близнюки. Якщо зможу завтра звільнитися вдень чи ввечері, обов'язково буду. Якщо не зможу, прохання до хлопців: знайдіть спосіб самі чи із чиєюсь допомогою записувати виграшні номери на обох столах рулетки.

            На жаль, наступного дня я таки був зайнятий весь день і не зміг прибути в казино до початку його роботи. Але вже близько сьомої години вечора мені зателефонував схвильований Євгеній Аркадійович:

            — Ми вдень поміняли колеса рулеток, але ось щойно прийшов Артур і, оглянувши рулетки, сів за інший стіл! За перший! І вже один раз виграв і знову на сімці! Він постійно ставить на цю цифру, бісова душа! Виходить, уся справа в колесі?! Не зрозумію, звідкіля він дізнався, що ми поміняли їх?

            Я приїхав у «Червоний Лев» близько дев’ятої вечора. Артура вже не застав: він, вигравши на цифрі 7 тричі, пішов, як завжди, зі своїм виграшем. Ми з президентом казино усамітнилися в його кабінеті, де я з подивом побачив у кутку гумову грушу для тренування боксерів.

 — Захоплююся боксом із дитинства, — відповів на моє німе запитання Євгеній Аркадійович і вдарив кулаком у грушу. — От, не можу відмовити собі в задоволенні погамселити її, якщо буваю не в настрої. Кажуть, це знижує шкідливий вплив стресу. Так от, цей бісів гравець не відразу сів за той другий стіл, як звичайно, а пішов спочатку в бар, замовив склянку соку, прогулявся залою, вдивився в столи рулеток і раптом сів за інший стіл! Саме туди, куди ми вдень переставили колесо. Ну от скажи: як він довідався, що ми це зробили?

            — Ви підозрюєте когось із хлопців, круп'є? — у свою чергу запитав я. — Не може бути, що Андрій або Владислав у змові із цим Артуром!

            Євгеній Аркадійович знизав плечима, замислився на кілька секунд, але потім упевнено відповів:

            — Ні! На хлопців я не думаю. Вони дуже щиро зі мною все це переживають, хочуть розплутати цю загадкову виграшність сімки.

            — Охоронець, касир? Хто у вас іще працює?

            — Ще є Сергій, продавець у барі. Удень він теж допомагав нам змінювати колеса на рулетках. Вони такі важкі! Із півцентнера кожне, не менше! Я, мабуть, за всіх зможу поручитися, нікого зі своїх не підозрюю, я їм довіряю, як самому собі. Підбирав їх на ці посади дуже ретельно, майже всіх добре знав іще до роботи в казино.

            Я залишився в «Червоному Леві» до кінця його роботи. Спостерігав за обома столами рулетки, намагався записувати виграшні номери на першій рулетці. Вона начебто знову віддавала перевагу цифрі 7. Але гравці, які залишилися за столом після зникнення Артура, не ставили на це число. Щоправда, два гравці вгадали кожний по іншій цифрі й теж узяли непоганий виграш.

            Однак, коли я додав до своєї статистики ті числа, що випали на колесі за нотатками круп'є Владислава, виявилося, що й цього разу цифра 7 не була лідером серед виграшних чисел. Цього вечора одинадцять разів випадала цифра 31. Але для мене картина вже ставала зрозумілою. Так, на коротких відрізках гри (а біля двохсот спроб за вечір можна сміливо вважати коротким періодом — у середньому всього по п'ять спроб у розрахунку на кожне число колеса) могли лідирувати різні числа, сьогодні — одні, завтра — інші. Скажімо, сьогодні «лідер» мого минулого спостереження — число 23 — випало лише раз. Але цифра 7 мала незвичайну стабільність, випадаючи кожного ігрового дня (із тих, у які ми спостерігали за грою) по 5–8 разів. Ця постійна виграшність і надавала сімці перевагу над іншими числами, тож я все більше переконувався, що при дуже великій кількості запусків колеса лідерство сімки буде безсумнівним. Виходить, про це знає й Артур?

            Коли із казино пішов останній відвідувач, я негайно взявся за справу. Із собою приніс інструменти: гвинтовий мікрометр, штангенциркуль, дві збільшувальні лінзи. Круп'є активно допомагали мені, і я теж схилявся до думки, що вони не могли розповісти Артуру про заміну колеса. Тоді хто ж? Охоронець? Він теж крутився біля нас і на перший погляд не викликав жодних думок про змову з гравцем. Бухгалтер-касир узагалі була родичкою Євгенія Аркадійовича, і довіра між ними була найвищого рівня. Її я відразу виключив із числа підозрюваних. Добре, думав я, залишимо це питання на потім, коли завершу робити всі виміри колеса й числових клітинок на ньому.

            Добру годину я порався з колесом. Коли великий, оформлений під старовину годинник, що стояв на підлозі в ігровому залі, пробив за північ, я завершив виміри. І от що виявилося. Усі клітини були ідеально однакового розміру — як у ширину, так і в глибину. Усі, крім цифри 7! Її розміри виявилися більшими за інші! Було так тому, що перетинки між клітинами по краях цифри 7 були тоншими й вищими, ніж усі інші. Для ока це було майже непомітно, але мікрометр упевнено показував на своїй циліндричній шкалі цю різницю.

 Що це могло означати? А от що: імовірність влучання кульки в число 7 була більшою, його виграшність — регулярнішою та надійнішою порівняно з іншими числами, які хоч і могли випадати частіше сімки в окремі вечори, але на тривалому відрізку часу відставали від неї. Знаючи про це, будь-який гравець казино міг би весь час ставити тільки на цифру 7, поступово збільшуючи ставки, і після кожного виграшу різко їх зменшувати (адже ймовірність випадання одного числа двічі чи тричі поспіль значно менша), ставити якийсь час навіть на інші цифри, а потім знову повертатися до числа 7, збільшуючи ставки, і при неминучому влучанні в нього зривати великий переможний куш. Що й робив от уже чотири місяці Артур.

            Я подивився на розгубленого Євгенія Аркадійовича. Нарешті він сердито вилаявся:

            — Ну, зарази! Якщо постачальники свідомо підсунули нам дефектне колесо, я їх усіх задушу! По світу з торбами пущу! Раніше, до того, як ми купили ці рулетки, там працював мій приятель Ігор, треба його про все розпитати. А цього бісового Артура, нехай він ще тільки попхається сюди, я задушу своїми руками! І хай мене потім розстріляють!

            Він нервово закурив, а ми всі посміялися з його запальної вдачі. Я звернувся до круп'є з пропозицією:

            — От вам нове завдання: шукайте відмінності між двома колесами рулетки. Знаєте, як у журнальних задачках: знайди дві відмінності. Чи більше ніж дві. Адже Артур якимось чином одразу побачив, що колесо поміняли. Шукайте!

            У цю захоплюючу гру-задачу включилися всі, навіть Євгеній Аркадійович і охоронець. Я тим часом провів уважний огляд і кілька вимірів деяких клітин (числа 7 у першу чергу!) іншого колеса й, переконавшись, що в ньому начебто все нормально, сів на канапу, знесилений, утомлений, але все ж задоволений тим, що секрет щасливого гравця був, здається, розгаданий.

            — Є! Знайшов! — перервав мої роздуми радісний крик Андрія.

            Крізь збільшувальне скло він вдивлявся в колесо рулетки й показував пальцем на його нікельовану верхівку-вісь. Там, якщо уважно придивитися, можна було помітити на верхівці маленької окружності дві ледь помітні світлі плями діаметром близько трьох міліметрів. Якщо не знати про них, то ці майже прозорі цятки помітити практично неможливо. Але якщо знати, то, підійшовши ближче до рулетки та вдивившись у її круглу верхівку (вона виконана у вигляді фігурної башти), мітки можна вгледіти.

            — Ну, погань! — продовжував лаятися Євгеній Аркадійович. — Сволота, бісові діти! Усіх утоплю, як кошенят!

            Ми знову посміялися з показного гніву президента казино, тому що добре знали цю його звичну манеру лаятися, коли він бував чимось чи кимсь незадоволений. Зрозуміло, нікого топити й душити він не збирався. Проте був доволі рішуче налаштований проти Артура.

            — Я цього хитрозробленого гравця й на поріг казино тепер не пущу! Персона нон ґрата! І нехай скаржиться до ООН! Я — хазяїн, маю право не пускати того, чия пика мені не подобається!

            Я запропонував інший хід:

            — А що, коли вчинити навпаки? Пускайте його й запрошуйте! І побийте Артура його ж зброєю!

            — Якою? — не зрозумів Євгеній Аркадійович.

            — Треба зробити так, щоб він не вигравав, а програвав!

            Зробивши ефектну, як на мене, паузу, під час якої всі співробітники казино, котрі в цю нічну годину ще залишалися в ігровому залі, пронизували мене зацікавленими поглядами, я завершив свою пропозицію словами:

 — Прошу вибачити, але мій план секретний, я його скажу Євгенію Аркадійовичу віч-на-віч. Зрозумійте мене правильно й не ображайтеся.

            А коли президент казино сам на своїй машині відвозив мене пізно вночі додому, я йому виклав план дій:

            — Треба стерти ці світлі кружечки з верхівки колеса, вони напевно змиються яким-небудь легким розчинником. Знову поміняйте колеса на рулетках, причому нехай про це знає якомога менше людей. Можливо, про всяк випадок, не треба до цього зараз долучати охоронця та круп'є. Нехай переставити колеса допоможе хтось інший, хто не знає про цю справу. І намалюйте точно такі самі два кружечки на верхівці нормального колеса. Артур прийде в казино, переконається, що його щасливе колесо з мітками на тому самому місці, сяде, буде грати й ставити, як зазвичай, на свою сімку. Може, знову виграє, і навіть не раз. Але колишньої стабільності у випаданні числа 7 у нього вже не буде, і, якщо він азартний гравець, він рано чи пізно програє. А ми тим часом подумаємо, як нам вирахувати, звідки взявся і дефект колеса, і його мітки. Я хочу потай сфотографувати Артура, покажете потім його знімок вашому приятелю Ігорю. Тільки поки що не кажіть йому про цю справу, на все свій час. І, звісно ж, вам доведеться придбати нове нормальне колесо.

            Мій план було схвалено, і з наступного дня в казино дефектне колесо знову крутилося на другій від входу рулетці. А ще через три дні мені подзвонив Євгеній Аркадійович:

            — Якщо можеш — приїжджай! Артур прийшов і почав грати за ближньою рулеткою. Машину за тобою висилаю.

 Я захопив із собою фотокамеру, заряджену високочутливою плівкою (у ті роки цифрових аматорських фотоапаратів ще не було в продажу), довгофокусний об'єктив і за півгодини входив до ігрового залу «Червоного Лева». Одразу побачив за ближнім столом рулетки Артура. Щоб він мене не помітив і не впізнав, я поквапився сховатися в інший куток залу, ближче до гравців у покер. Там стояв двомісний диван, і я на ньому зручно влаштувався. Діставши із сумки фотоапарат, непомітно для Артура зробив кілька знімків його обличчя, спеціальний об'єктив дозволяв його збільшити.

 Гравців у цей вечір у казино було небагато, і я довго сидів у своєму кутку на канапі, спостерігаючи за Артуром. А в нього з грою щось не клеїлося: він то супився, то здивовано піднімав брови, то невдоволено кривив вуста. Хоча бували в нього й хвилини радощів, тоді він злегка всміхався. Мені, звісно, кортіло ближче побачити стіл, де сидів гравець, але я терпляче продовжував дотримуватися конспірації. Нарешті, за годину до завершення роботи казино, Артур закінчив грати, обміняв у касі фішки на гроші й пішов.

            — Ну, як він грав? — тихо запитав я, підійшовши до Андрія, котрий вів гру. — Ти запам'ятовував виграшні числа?

            — Він грав, як і раніше, часто ставив на сімку, виграв на ній тричі, — так само тихо відповідав мені круп'є. — Перший — на самому початку гри, другий і третій — трохи пізніше, але в цілому, по-моєму, виграв сьогодні невелику суму, значно меншу, ніж зазвичай. Он, бачиш, сидить той пузатий кабан у білій сорочці? Так він виграв на числі десять більше за Артура. Десятка сьогодні випадає найчастіше.

 Через дві хвилини ми всамітнилися з президентом казино в його кабінеті. Євгеній Аркадійович був знову роздратований.

            — І що ж це виходить? — запитав він у мене, ударивши кулаком боксерську грушу. — Колесо нормальне, а він знову виграв на сімці! У чому справа?

            — Тепер це вже просто везіння, — відповів я. — Десятка на тому нормальному колесі випадає сьогодні набагато частіше. І на ній виграш значно більший. А везіння для Артура рано чи пізно закінчиться, якщо він буде продовжувати грати.

            — І що робитимемо далі?

            — Завтра я зроблю фото цього гравця, покажемо його вашому приятелю Ігорю. Можливо, щось і проясниться.

            — На нього надії мало. Спробувати, звісно, можна, але якщо не допоможе? Може, все ж таки не пускати мені цього гравця в казино? Та й поміняти колесо з дефектом уже час.

            — Давайте після розмови з вашим знайомим, добре?

            Через два дні в тому самому кабінеті Євгенія Аркадійовича ми показали Ігорю фотопортрет везучого гравця. Ігор, ледь глянувши на знімок, вигукнув із подивом:

            — Так це ж Артур! Брат колишнього співвласника фірми!

            — Брат? — перепитав президент казино. — Рідний? І чому колишнього співвласника? Де він зараз?

 — Так, рідний брат, я його бачив неодноразово в нашій фірмі, коли там працював, і про Артура мені розповідав Вадим Савелійович, ну, котрий був співвласником. Він незабаром після мого звільнення продав свою частку у фірмі іншій людині й виїхав на постійне проживання за кордон. Здається, в Америку.

            От і вся розгадка справи! Вадим Савелійович, який або знав про дефект колеса, або ж сам його зробив (може, і з чиєюсь допомогою), розкрив цю таємницю своєму рідному братику Артуру. І той регулярно доїв казино «Червоний Лев», нехай і не на астрономічні суми, але на цілком реальні й чималі гроші. Можливо, брати потім ділили цей виграш.

            А крах Артура відбувся через тиждень. Мені пощастило приїхати в казино до початку гри, і я бачив усі події того вечора із самого початку. І був їхнім безпосереднім свідком та учасником.

 Я сидів за столиком біля бару й пив сік, коли до мене швидко підійшов Євгеній Аркадійович і прошепотів на вухо:

            — Артур прийшов! Будеш сідати за стіл? Я тобі фішки принесу.

            Я кивнув на знак згоди й за хвилину вже сидів за столом рулетки. Артур увійшов до залу, неквапливо пройшовся по ньому, оглядаючи гравців, у барі замовив мінеральної води й знову повернувся до залу. Я помітив, як бігали його очі, вдивляючись у колеса рулеток. Мабуть, він щоразу проводив такий сеанс розпізнання дефектного колеса. Нарешті він спокійно сів на круглий стільчик і поклав перед собою на стіл гральні фішки.

            — Робіть ставки, панове! — виголосив круп'є Андрій, запускаючи кульку по внутрішньому жолобу колеса, і ледь помітно підморгнув мені.

            Гра за нашим столом почалася. Краєм ока я бачив, як залом сюди-туди нервово походжає президент казино, який не додержувався сьогодні свого правила не стовбичити перед гравцями. Напевно, подумав я, хвилину тому він добряче врізав по своїй гумовій груші в кабінеті й тепер випускає пару хвилювання вже тут, у залі.

            Артур знову щоразу ставив по одній фішці на сімку, очікуючи, поки кулька потрапить у цю клітинку. І на четвертому запуску колеса він виграв! Тепер уже занервував і я. Невже Артурові і сьогодні пощастить? Навіть на звичайному, нормальному колесі йому може всміхнутися фортуна саме на числі 7, як і минулого разу. Але коли ж це везіння припиниться?!

            Артур виграв непогану суму, та все ж таки вона була набагато меншою за його попередні виграшів, тому він продовжував гру. Його ставки на числі 7 щоразу збільшувалися, фішки Артура танули, а щаслива для нього сімка ніяк не випадала ще раз. Гравець помітно занервував: прикушував нижню губу, смикав пальцями комір сорочки, часто витирав спітніле чоло хустинкою.

            Я помітив, що Андрій навмисно затягує гру: сильніше розкручує колесо, з більшою швидкістю запускає кульку, повільніше розподіляє виграні фішки, робить довші паузи, тож тепер на кожну спробу витрачалося трохи більше часу, ніж зазвичай. Я потішився такою кмітливістю круп'є і непомітно для гравців схвально підморгнув йому.

            І от настав вирішальний момент цієї гри: в Артура залишилося всього дві фішки. Трохи завагавшись, він після фрази круп'є «Робіть ставки!» знову поставив їх на 7. І вп’явся поглядом у кульку, немовби молячи її про влучення саме в сімку й у той самий час дивуючись, чому вона ніяк туди не падає. Кулька викотилася із жолобка вниз, пострибала по клітинках із числами, перестрибнула число 7 і завмерла на числі 12. Програв!

            Артур знову витер хустинкою чоло й раптом звернувся до Андрія:

            — Я прошу вас, будь ласка, не продовжуйте зараз гру, почекайте одну хвилину, я куплю ще фішки.

            Голос в Артура виявився тонким, тремтячим від хвилювання. Андрій мовчки кивнув і знову ледь помітно підморгнув мені. Артур швидко повернувся за стіл і поставив на сімку п'ять фішок. Але йому знову не пощастило ні в цю спробу, ні в наступні три. Фішки закінчувалися, і от нарешті ми побачили, як Артур, криво всміхаючись, тремтячою рукою поставив на сімку останні дві фішки.

            Поки колесо крутилося й кулька бігала всередині нього, не падаючи, я чомусь уже був остаточно впевнений, що везіння Артура закінчилося. Так і сталося: кулька впала на число 5. Артур голосно видихнув і сказав тихо, немовби сам до себе:

            — Усе, цього разу не пощастило.

            Андрій чемно запитав:

            — Будете купувати ще фішки?

            — Ні, я витратив усі гроші, — відповів гравець зі смутком. — Спасибі за гру, удачі всім.

            Але вийти з казино йому не дав Євгеній Аркадійович. Він сухо попросив гравця, якаий програвся, зайти в кабінет. І мене теж покликав кивком голови.

            Ми з Артуром майже одночасно ввійшли до кабінету президента казино. Євгеній Аркадійович зачинив двері на ключ. А потім раптом замахнувся рукою та як... вдарив кулаком у гумову грушу! Від переляку Артур повільно опустився в шкіряне крісло. Я теж здригнувся, хоча вже й знав про такі боксерські вправи президента казино.

            — А тепер відповідай, як на сповіді, бісів сину! — сердито вигукнув Євгеній Аркадійович. — Хто тобі сказав про дефект колеса й цифри 7? Твій братан Вадим? Хто обробив цю клітину сімки? Хто зробив мітки на колесі? Ми все знаємо! Відповідай! Інакше я зараз же викличу міліцію, викриємо вашу з братом змову і посадимо тебе у в'язницю за шахрайство!

            Євгеній Аркадійович блефував: юридично Артур ні в чому не винний, і якщо він зараз відповість, що нічого не знає, а просто завжди ставить на своє улюблене число 7, його неможливо буде ні в чому звинуватити. Хіба що доведеться переконливо довести, що він усе-таки знав про дефект колеса й навмисно використовував це в корисливих цілях.

            Але Артур виявився малодушною й боягузливою людиною, і, мабуть, цю рису його характеру вловив Євгеній Аркадійович, коли починав свою психічну атаку.

            — Я вас прошу, не треба викликати міліцію, я все розповім, — тремтячим голосом сказав Артур і нервово засмикав пальцями комір сорочки. — Я сьогодні серйозно програвся й благаю вас відпустити мене, я сюди більше не прийду, обіцяю вам!

            — Ха! Він не прийде! — передражнив його президент казино. — Тебе сюди вже ніхто й не пустить! Ти в чорному списку цього казино, зрозумів?

            — Я післязавтра їду, лечу до брата в Америку, уже все є — і віза, і квиток, тому й прошу обійтися без міліції. А я розповім усе, що знаю.

            Євгеній Аркадійович угамував свій гнів і теж сів у крісло навпроти Артура. Я розмістився на дивані біля боксерської груші, що ще продовжувала вібрувати після потужного удару хазяїна кабінету. Артур заговорив, опустивши очі:

            — Про цю історію мені ще рік тому розповів брат. Він за кордоном довідався про те, що на фабриці з виготовлення ігорних столів для казино один інженер-механік спеціально, потай від усіх, зробив колесо рулетки з розширеною клітиною числа 7. Це було майже непомітно для ока, але для більшої ймовірності випадання сімки мало значення. Той механік сам зробив ледь помітні мітки на колесі й мав намір продати його в одне з місцевих казино, аби потім самому ж його й використовувати для своїх виграшів. Але випадково вийшло так, що він не встежив за розподілом рулеток при продажу, і вона потрапила сюди, у Київ. Довідавшися, що мій брат Вадим займається тут постачанням ігрового устаткування, він і розповів йому цей секрет. Брат передав його мені, і я протягом двох місяців відвідував усі казино міста, щоб знайти це позначене колесо. Знайшов його у вас. Ну а далі ви вже все знаєте. Зізнаюся чесно: сьогодні я хотів виграти велику суму, тому що через день лечу до брата назавжди. Гадаю, мені можна пробачити, тому що я програв сьогодні великі гроші й більше тут уже не з'явлюся.

            — А ти знаєш, чому не виграв сьогодні? — запитав Євгеній Аркадійович.

            — Не пофортунило, — відповів Артур. — Навіть у розширену клітинку кулька може іноді довго не влучати. Мабуть, такий склався фатум — не виграти сьогодні, а я ще й занадто ризикував великими ставками.

            — А от і не вгадав! — радісно вигукнув президент казино й додав, звертаючись до мене: — Влупи там за мене грушу, нехай вона теж порадіє!

            Артур знову здивовано й перелякано подивився на Євгенія Аркадійовича, потім — на боксерську грушу, яку я, усміхаючись, легенько вдарив долонею. А президент казино продовжив:

 — Ти прорахувався, хлопче! От цей молодик, — і він кивнув у мій бік, — провів розслідування, замірив усі клітини колеса й уже давно знайшов непорядок у числі 7. І мітки ми знайшли теж. І поміняли колеса спочатку один раз. Але ти це помітив і пересів за інший стіл, а потім ми на дефектному колесі мітки стерли, а точно такі ж намалювали на іншому, нормальному колесі. І знову його поміняли. От чому ти програв, зрозумів? Ти мав програти!

            Артур збентежено дивився то на мене, то на Євгенія Аркадійовича. Нарешті він скривив вуста в уже знайомій мені гіркій усмішці й відповів:

            — Я не послухався поради брата: придушити в собі жадобу, уміти вчасно зупинитися в грі, стримувати свій азарт. Думав, сьогодні перед від'їздом крупно виграю востаннє. Але прорахувався. І був покараний. Відпустіть мене, будь ласка.

            — Проси вибачення! — наказав Євгеній Аркадійович, підводячись із крісла. — І подякуй, що не вимагаю погасити збитки казино від твоєї нечесної гри раніше!

— Вибачте, — тихо сказав Артур, знову опустивши очі.

            Євгеній Аркадійович відчинив двері й весело сказав Артурові:

            — Бувай здоровенький, нещасливчику! Братану — мій фізкульт-привіт! І нехай не потрапляє мені на очі, якщо приїде в Київ!

            Ось так закінчилося розслідування цієї незвичайної справи. Євгеній Аркадійович радів, пригощав мене коньяком і цукерками та, звісно, не забув про обіцяну премію, яка виявилася вельми щедрою.

Читати далі...

1 коментарів

СВІТ ВІД КІНЦЯ ДО КРАЮ

Анна Порядинська

СВІТ ВІД КІНЦЯ ДО КРАЮ

щоденник подорожі

 

Скільки себе пам’ятаю, навколо постійно торочать про друге пришестя. Спочатку цей рай мав бути комуністичним, а потім, коли щось у Данському царстві остаточно згнило (чи то в мурах Кремля хтось зіпсувався, чи то в головах), шлях до золотої ери людства було проголошено хибним. Відтоді про світле майбутнє замовкли й почали голосити про Кінець Світу. Іоанн Богослов, Нострадамус, Ванга, Марія Деві Христос, баби на базарі, Грінпіс, облміненерго – усі в один голос.

Та Кінець Кінців усе не йде. А я вам от що скажу: я його бачила. Так, так. Кінець Світу є, я там була, повернулася жива-здорова, але інколи про те шкодую.

А було це так... Ішов той самий 200… рік, коли один за одним, як доміно, падали найміцніші банки, структуровані деривативи купувати ніхто не хотів, віддаючи перевагу сірникам та солі. Для мене той рік узагалі почався дивно, бо я тринадцятого січня пішла до Голосіївського лісу кататися на санчатах, та з першого пострілу влучила в дерево, розтрощивши собі коліно. Тож за апокаліпсисом я спостерігала із загіпсованих позицій скептицизму. Але все йде – усе минає, навесні гіпсовий кокон розколовся, і в мене знову з’явилася права нога й бажання закинути ту ногу якнайдалі від цивілізованого світу, що так конвульсивно здригався довкола.

Треба сказати, що народилася та, як-то кажуть, загартувалася, я в найкрасивішому місті на землі – у Києві, але сім, ба навіть більше років мешкаю на берегах зовсім іншої ріки – Сени в Парижі. І саме з Парижа моя розповідь і почнеться.

Отже, одного літнього дня після роботи, а працюю я на зловісній фінансовій ниві, зустрілися ми з моєю доброю подругою Катериною, так само змореною тяжкою працею, у приймах індустрії краси. Ми сиділи на терасі, пили холодне біле вино й мріяли про кращий світ.

Варіантів було багато: Перу, Непал, Кенія, Балі, Австралія, нарешті. Хто й чому назвав Камчатку?

Чи ж мріяли ми, дві дівчинки із пристойних родин, три тижні поспіль, даруйте, пісяти або під кущем, або ж – зачувши ведмедя – просто в штани, годувати собою комарів, мокнути під безперервним дощем, кривавим потом умиватися та тягати на собі рюкзаки з тушонкою, та ще й заплатити за це своїми кревними, за які можна, можна... ну, скажімо, на Північний полюс поїхати!?
Що це нам підмішали в тому японському ресторані й звідки були їхня риба?

Життя сповнене містичних загадок...

Отже, Камчатка… Що я про неї знала? Що це повна й абсолютна північ. Кінець географії. Такий собі Парк Юрського періоду десь дуже далеко на Далекому Сході...

 

За чотирнадцять днів до початку кінця

Як меткі організатори, ми спершу викупили авіаквитки, аби спалити всі мости, які могли б іще з’єднувати нас із цивілізацією, а вже потім почали вивчати пропозиції туристичних агенцій. Сходження на вулкани, перельоти на гелікоптерах, сплавляння на рафтах, гейзери та термальні ванни, рибалка з ведмедями, вихід у Тихий океан... Як утиснути все це у відведені на відпуску три тижні ― незрозуміло. Щоб якось зміркувати траєкторію, розшукала в Гугл Меп населені пункти, де ми маємо зупинятися, – при наближенні вони виглядають такими манюсінькими цяточками на величезній білій площині. Так-так, саме туди нам і треба...
   У ході активного листування з автохтонними туристичними фірмами з’ясувалося, що здебільшого ці контори абсолютно не здатні на гнучкі підходи. Стандарт такий: є маршрут та усталені дати, а далі кому підходить – добре, а ні – шукайте деінде. Ну, або якщо вже підганяють розклад під клієнта, то це виходять такі скажені бабки, що в повітрі пахне персональним дефолтом. Отже, зрештою план наступний: два перших тижні мандруватимемо в складі групи більш-менш класичним камчатським маршрутом, а останній тиждень ― Наличевський заповідник наодинці з персональним гідом.
 «Перепрошуємо, а ми спатимемо з нашим індивідуальним ― три в одному ― гідом і водночас поваром та фахівцем з організації дозвілля в одному наметі???»
 «Заспокойтеся, дівчатка, спатимете на нарах!» Хвилюємося.

За одинадцять днів до

Катька вичитала в Інтернеті, що на Камчатці особливий мікроклімат і через це всі трави-ягоди досягають там гіпертрофованих розмірів: наприклад, борщівник удвічі вищий за людину нормального зросту, а суниці не пролазять у трилітрову банку.
Із жахом уявляю, які ж там комарі... Мабуть, підлітають утрьох до прибульців та тягнуть до себе в гніздо...
Наше листування набуває шалених обертів та істеричного характеру.

За десять днів до

Закупилися спортивним туристським приладдям під самісіньку зав’язку: штани зі спеціального матеріалу з ефектом непроникнення вологи, непродувна куртка, абсорбційні вовняні шкарпетки, всюдихідні черевики на рифленій підошві, майки, що дихають та «не пітніють», рушники з мікрофібри (швидко вбирають воду та ще швидше стають сухісінькими після цього), ліхтарик на лоба, магічний спрей від мошви, легкий та компактний похідний посуд. На жаль, рогачки проти ведмедів у цьому році у продаж не надійшли.
На витрачену суму можна було б спокійнісінько з’їздити на тиждень до Туреччини у якийсь готель на п’ять зірок з їхнім інвентарем.
У мене п’ятірка з математичної логіки та теорії прийняття рішень, якщо хтось не в курсі.

За сім днів до

Людмила Михайлівна, Катеринина мати, сидячи на валідолі у своїй Москві, методично закидала нас лінками – інтернетівськими посиланнями із жахливими камчатськими бувальщинами туристів. Виглядає так, що ведмеді без намордника там під кожним кущем - а кущі там скрізь – на сплавах бігають за рафтами, аби конфіскувати рибу; заходять до табору, аби набрати собі тушонки; викрадають рюкзаки та ласують згущеним молоком; ну або так, чисто посміятися, виходять: «Бу! Привєт!»

А ще там повним-повнісінько мошви – у повітрі, у  їжі та чаї, а звідти – і в носі, і в роті. Треба сприймати це як належне та не звертати на неї жодної уваги. Подумаєш, п’єш свій чай, а чаю, власне кажучи, зовсім не видно, усе гнусом укрите, а ти – раз, здув його, неначе пінку, та швиденько сьорбаєш.
Ось та-а-а-ак… Моя ж мама просто спитала: «Аню, це твоя відпустка?»
Класно все ж таки, що ми їдемо на Камчатку.

За п’ять днів до

З туристичної агенції надіслали для ознайомлення дуже важливий документ: «Пам’ятка туристу». Якщо стисло: пересуватися виключно в складі групи, у туалет без дозволу не ходити, іти слід у слід за гідом, щоб нікуди не провалитися, і, головне, не боятися.Пункт 3. Як поводитися при зустрічі з ведмедем: головне, не панікувати. Не галасувати, не повертатися до нього спиною та не бігти навтьоки (тобто не робити нічого з того, що ти інстинктивно робитимеш, несподівано зустрівши впритул вдягнену у вовну тушу вагою близько трьохсот кілограмів.) Стояти та усміхатися, в очі не дивитися, намагатися виглядати вищим... ага ... кращим та міцнішим духом, де там мій „Шварц”? ― за законами жанру ведмідь мусить злякатися та втекти першим;

– якщо все ж таки ведмідь зацікавився вами й рушив у ваш бік, то треба негайно лягти на землю долілиць та прикинутися небіжчиком... так, мабуть, довго прикидатися не доведеться;

– коли ведмідь наполегливо намагається перегорнути вас лапою, дуже важливо після цього повернутися до вихідної позиції: долілиць, (нам потім пояснили, що в риби ведмідь тільки голову їсть, – ось такі цікаві тваринки!) та знову-таки прикидатися небіжчиком (не рухатися, не кричати, не боротися, не всратися);

– якщо ж через якісь незбагненні обставини ведмідь не бажає дати спокій та продовжує вас надкусювати (мабуть, турист смачний, поживний чи пахне малиною, іншої причини я не можу уявити), то опирайтеся з усіх сил (момент настав!), боріться за своє життя.

Переглянула обидві серії «Кінг-Конга», аби краще зрозуміти психологію великого звіра.

За три дні до

Власне кажучи, на Камчатку було варто поїхати хоча б лише заради того вибухового ефекту, що спричинює твоя коротенька фраза: «А я у відпуску їду на Камчатку». Французам здебільшого треба пояснити, де це – по карті вгору та ліворуч, до забору – а потім ще додати, що це як Нова Зеландія, але крутіше. Ну а більш підкований співрозмовник обов’язково перепитує, потім німіє, дивлячись на тебе так виразно, що відразу ж стає зрозуміло, найгірші його підозри щодо тебе підтвердилися, а далі – стандартно: «Це  дуже кру-у-уто, я теж хочу, завжди хотів, тільки про це й мріяв, проте – ні, красно дякую, не поїду, у мене робота, сім’я, золота рибка, крижі щовесни болять, шлунок турбує, і до того ж кабачки на дачі поливати нема кому й тещу треба відвезти до перукаря».

Залишилися лише вихідні

Петропавловськ-Камчатський ми відкладали як могли. Остання зупинка на перепутті – Москва Кабацька. Не була я в столиці своєї колишньої Батьківщини щонайменше років із десять. Чи то потвора фінансової кризи в Росії шкіриться якось агресивніше, чи то квартирне питання москвичів доконало, достеменно не знаю, але відчуття наближення останнього дня Помпеїв у мене загострилося, але постійно з’являлися якісь нові люди, і треба було їхати до наступного клубу чи ресторану, і ставало трохи легше.

І ось ― після багатократних пакувань, розпакувань та перепакувань ― нами укладено по два рюкзаки на рило. Кожен сам по собі важить набагато більше, аніж мені хотілося б тягти на своєму горбі.
Та відступати нікуди, навіть Москва вже позаду: ― з натугою посміхаємося, підбадьорюючи Катеринину мамусю та потайки ― себе.

 

І ось він, початок

 Летіти до Петропавловська-Камчатського понад дев’ять годин, та й різниця в часі ― також дев’ять годин у плюс, тож прилетіли ми туди вдень сонні та виснажені. На місці з’ясувалося, що ні я, ні Висо (історична довідка: Висо[тіна], вона ж Катя-Катька-Катерина, вона ж Ковбасо – мій невтомний та вічно безжурний супутник) не пам’ятаємо, з якою, власне кажучи, фірмою ми врешті-решт домовилися. В аеропорту, посеред натовпу нудилося кілька активістів із табличками. На наше простеньке запитання: «Добридень, ви оце, часом, не нас зустрічаєте? Бо ми забули, з ким ми тут мали б бути», – усі нестримно реготали. Почали нас один одному передавати, та ніде, у жодних списках, наших імен не було. Нарешті згадали про якогось Абрамича, котрий весь цей час благополучно куняв у затінку. Саме він і був нашим гідом – довгий, хирлявий, не знати, чи ще живий, чи вже муміфікований... Катька відразу знервовано засмикала мене за рукава: «Сподіваюся, це не він піде з нами гідом на останній тиждень? Інакше нам доведеться його тягти накинутим на рюкзак, наче плащик».

Потім з’ясувалося, що коли поздувати пилюку та відшкребти моховиння, то дідуган – іще нівроку спортсмен, ба навіть богатир, міцний до холери. Чемпіон Росії з туризму, один із небагатьох гідів міжнародного класу, молода дружина й усе таке інше. Камуфляж, одним словом. Камчатка не любить дешевих понтів.

Абрамич повіз нас у Паратунку – це така собі туземна Пуща-Водиця. У сорока хвилинах від Петропавловська-Камчатського – ціла купа баз відпочинку, побудованих на натуральних термальних джерелах.
Перший наш готельчик – класичний варіант back to USSR, та ми заплющили очі, занурилися в басейн із теплою та надзвичайно корисною водою й забули про все на світі. Потім, щоб одразу переключитися на місцевий час та підготуватися до неминучого, перезнайомилися з уже бувалими туристами, наслухалися свіженьких байок, проте впевненості у собі нам це не додало.
Мимохіть стали свідками сцени залицянь: один дядько з гидкими благенькими вусиками купив пивка двом школяркам-камчадалкам (чистісінька правда, що жителів Камчатки звуть саме так: камчадали), котрі вдячно цвірінькали біля нього своїми підведеними яскравою червоною помадою ротиками та кліпали нафарбованими паленою тушшю віями, у той час як він намагався непомітно пестити їхні кругленькі колінця грубою рукою із землею попід нігтями. Щебетання було приблизно такого змісту: «А в нас ось нещодавно стався такий випадок: дівчинка повісилася. Від нещасливого кохання. Він, козел, її покинув, от вона й полізла в зашморг. Дурепа! А їй було всього п’ятнадцять років. Адже в неї все життя попереду! Не розумію, як так можна, через якогось йолопа... Та й друг мій теж повісився нещодавно. Мода просто якась»…
Спала я кепсько.

День перший

Ми, звісно, вирішили відразу розпочати нове, краще життя, отак із ранку. І от, тільки-но збадьорені зарядкою (авжеж, саме так) та відвіданням мінеральних джерел замовили собі камчатський сніданок – млинці з червоною ікрою та чай із лимоном, як за нами приїхала машина. Між іншим, на годину раніше. А ми ― не жрамши та в самісіньких трусах. Довелося оперативно мобілізовуватися: руки – у ноги, ікру – просто собі в стравохід, штани – куди прийдеться... Зуби чистили, уже сидячи в автівці, присоромлено всміхаючись своїм «одногрупникам», які тиснули нас з обох боків.

Їздили ми на Вілючинський водоспад, цікавий тим, що утворився в результаті танення льодовика, і вода спадає із шістдесятиметрової висоти просто в льодовик. Тобто до водоспаду ти простуєш руслом лавини, що зійшла та вже розтанула біля основи, де проступає лава – на місяці я ще не була, але думаю, десь так його поверхня виглядає. Вид, звісно, незабутній: поєднання снігу, криги та води.

Як для проби пера – вилазка те що треба. Після двох годин приємної прогулянки, ми, горді підкорювачі вершин, піднялися нагору й зустріли там групу петропавловських школярів у в’єтнамках та шортах (на нас із Ковбасо, певна річ, весь перелік спортивних ґаджетів, окрім миски та рушника).

Поки ми там дерлися вгору, наш повар зготував сюрреалістичний похідний обід – овочевий салат та омлет із кабачками. І ось сиджу я просто біля підніжжя Вілючинського водоспаду, погода – казка, сонце – цяця, небо – блакитне, споглядаю величний вулкан із льодовиками та наминаю печиво зі згущеним молоком, сьорбаючи при цьому чай... Ну, скажімо, я уявляла раніше, що все буде більш екстремально...

Потім для того, аби якнайкраще засвоїти та перетравити побачене та проковтнути, нас відвезли до Верхніх Паратунських джерел, розташованих на схилі сопки Гарячої – сидиш собі в горах в імпровізованих природних кам’яних ваннах та насолоджуєшся гарячою водою, яка б’є прямісінько зі скелястих тріщин. Кажуть, ці джерела такі корисні, що страшне. Якщо хтось не мав щастя бачити мене відтоді, то можете повірити: неначе Венера в момент виходу з піни морської!
День другий

Від самісінького ранку йшов дощ: дрібний такий, холодний, затяжний та нудний. Для нас це означало, що Долина Гейзерів накрилася не лише сельовими потоками, як сталося кілька років тому, а й мідним тазом, до повного розвиднення.
   Добре, дощ то дощ, ми саме на щось подібне розраховували. Камчатка ж. От якби тільки не роз’ятрювали душу розповіді про те, що цього року тут усе літо стоїть неймовірно чудова погода: за два місяці жодної – жодної (!) – краплі з неба не випало! І тут ми. Опа!

Ми з Катькою, напевно, будемо назавжди зараховані до списку небажаних клієнтів через те, що тільки-но в повітрі з’явився запах озону, одразу почали вимагати запустити для нас запасний варіант програми та відмовилися сидіти в готельному басейні, мішаючи сльози дощем, тож нас заслали на екскурсію до самого Тихого океану.

Катер виходить із Пітера (саме так камчадали ласкаво та скорочено кличуть Петропавловськ-Камчатський), перетинає Авачинську бухту та виходить в океан. Бухта ця вважається однією з найзручніших та найбільших у світі й має вигляд гігантської чаші, дехто навіть стверджує, що в бухті можуть розміститися всі кораблі світу. Вона оточена величними скелями, які поросли ріденькою рослинністю, деінде з-під води стирчать поодинокі здоровенні камені-стовпи. Додайте до цього неймовірну кількість різноманітних птахів, що кубляться в скелях та кружляють понад катером; рибу, котра вистрибує з води; препаскудний дрібненький дощик, що заливає тебе з головою, – і ви матимете повну уяву про нашу водну мандрівку. Ну, тобто це я так собі уявляю, бо періщило суцільною стіною.

Коли ми змокли остаточно, аж шкіра на пальцях стала якоюсь плюсклою, немовби я перемила в холодній воді весь посуд із Вілларіби та Віллабаджі, нас покликали до каюти – відігріватися та їсти юшку. Тут треба сказати, що поки екскурсанти клацали дзьобами та намагалися сфотографувати тутешніх птахів на їхніх місцях гніздування, ми з Висо вже встигли затоваришувати з коком, та як результат – наші миски з наваристим рибним бульйоном із лососем, картопелькою, лавровим листочком були найглибшими, а порції – подвійними та ще й із добавкою.

Після перекусу всі зібралися на палубі дивитис,ь як одного із членів екіпажу вбирали у водолазний костюм. Ото доля в людини: потрапив до Пітера ― не того, що вважається в Росії культурною столицею, – із Хабаровська, його контора офіційно відрядила проектувати якісь шляхи. Не встиг приїхати – як  усе, повний гаплик, криза, шляхи-дороги нікому на фіг не потрібні, а та домашня організація теж геть збанкрутіла, настільки, що навіть не в змозі придбати для нього зворотного квитка на літак, ось він тепер і заробляє на катері, за вилов.
    Водолазний костюм був помітно позначений буремними подіями ще минулого століття: судячи з усього, він експлуатувався як мінімум у другій світовій війні – настільки він був зношеним та трухлявим.
Так-от, вбирається матрос у цей трофейний водолазний костюм та спускається на самісіньке дно океану, аби зібрати вилов: знаменитих камчатських крабів, їжаків та, па-ба-ба-бам (!), – морських огірків. Крабів назбирав аж на цілісінький ящик, здоровезні такі, з величезними щупальцями! Вони бувають вагою до семи кілограмів та розмахом ніг до півтора метри. Червоні, апетитні. До речі, камчатських крабів виділено в окремий вид, бо вони зовні нагадують крабів ― звідси й назва, але більш споріднені з раками-самітниками. Пригощали сушами з камбали в соєвому соусі, вареними крабами (от цікаво, а що ж саме кладуть у консерви, які ми купуємо, і кому спало на думку називати крабові палички крабовими й, головне, куди зникає оця божественна м’якоть?) та їжаковою ікрою (морських їжаків розтинають, а всередині вони заповнені такою масою, за консистенцією дуже подібною до найдрібнішої ікри, а за смаком ― йод йодом). Місцеві кажуть, що це надзвичайно корисно та якщо щодня з’їдати морського їжачка, то проживеш до ста років (тепер навіть не знаю, чи можна при такій дієті, запивати їжачка пляшкою білого вина та доповнювати трапезу качиною грудкою з медовим соусом та шоколадним тістечком на десерт). Морські огірки – великі, слизькі та бридкі ― виглядають як товсті перестиглі огірки, і якщо на них натиснути пальцем, вони починають плюватися дрібним насінням. Саме тельбухи із цих огірків потрібно смажити на пательні з картопелькою; до речі, картопля ― єдиний овоч, який вирощується на Камчатці.

Надвечір нас відвезли до найкрутішого готелю в Паратунці – п’ять зірок, причому чотири з них домалював директор готелю темної ночі при сяйві Полярної зірки. Тобто готельчик як готельчик, навіть доволі пристойний, та оскільки мене з Висо понад усе цікавить, де та чого би попоїсти, а там ― чай аж за п’ять євро та на сніданок варене яйце із застиглою манною кашею, то ми лишилися невдоволені. Урятував готель настінний годинник у нашому номері – його було зроблено у формі Камчатки, та зламано, через що він постійно показував... абсолютно правильно, північ!
День третій

Сьогодні за програмою виїзд на три дні на вулкани Мутновський та Горілий. Прокидаємося, а надворі – звісно ж, дощ. Приречено спаковуємо наші рюкзаки, уявляючи собі променад під дощем, налаштування табору під дощем, процес харчування під дощем та, нарешті, спання в мокрому наскрізь наметі… Та що тут вдієш – Абрамич, аби нам було зрозуміло, сказав: «А ля ґєр – ком а ля ґєр». За що боролися, так би мовити...

Отут ми нарешті познайомилися з нашими супутниками на подальші два тижні. Усі – звідусюди та всі приїхали поодинці, а для декого маршрут за цією програмою – просто робота.

Валера– наш гід-провідник. Кремезний, самі м’язи, засмаглий і ставний чоловік, незважаючи на свої "всі шістдесят". Працює десь на заводі, а у відпустку (до речі, камчадалам належить чи не шістдесят днів відпустки на рік – тепер мені теж є чого прагнути – з усіма північними коефіцієнтами та іншими пільгами, які поки що ніхто не скасовував) підробляє гідом. Скупий на слова, та чіткий у діях. Заволодів нашими серцями моментально та безповоротно тим, що завжди тримає при собі велику пластикову пляшку з домашнім вином ― запаморочливий духмяний букет суниці, чорниці, голубики, малини, і цим багато разів повертав нас до життя, піднімаючи тонус протягом мандрівки.

Юлька– куховарка. Мініатюрна двадцятидворічна білявка, здатна тягати рюкзаки в половину своєї ваги. Готує дуже смачно (забігаючи наперед: місце вже зайняте) та розмовляє зі швидкістю приблизно триста слів на хвилину, причому без зупинки. Щоправда, як у тієї секретарки: «Іноді та-а-ака фігня виходить». Спочатку ми думали, що їй років шістнадцять, та не вгадали: Юля – студентка четвертого курсу.

Гена– сорокап’ятирічний військовий лікар. Він – невиїзний, а при цьому в нього відпустка приблизно як у Валери, тільки у Воронежі, а не на Камчатці. Манерами та розмовами дуже нагадував гібрид Лівсі з Ватсоном, і тому ми його відразу ж охрестили просто Доктором (пізніше познайомились і з його джекілівською сутністю). Завжди мав при собі гематоген (який після багатогодинних підйомів цінувався не менше, аніж саморобне вино), аскорбінову кислоту та відеокамеру. Повсякчас тримався за серце, перевіряв пульс, періодично "помирав" та цинічно-весело коментував усе, що відбувалося довкола нього. Після першого ж сходження полонив мене з Катькою змовницьким: «Француженки, у вас прокладки чи тампона немає?»
 «І звідкіля він, сволота, дізнався, що в мене передменструальний синдром?!» –я, щоправда, тільки подумала, уголос не вимовляла. А він:
«Та я просто собі дупу намуляв усередині, хотів сідниці м’якеньким перекласти».

Сева– парубійко двадцяти п’яти років, спортивний, витривалий, лисий, постійно упрілий та неймовірно нудний. Сибірський юрист із московською реєстрацією. На довершення до всього йому легко вдалося – згодом – заразити Висо жахливим кон’юнктивітом, яким страхав нас увесь перший тиждень, та забаламутити з нашою швидкою на язик Юлькою.

Іра– дуже компанійська дівчина тридцяти років, працює в Омську лікарем-неонатологом. У нашій групі саме вона була найбільшим соньком, її з намету чи не за ноги доводилося витягати. Справжня російська красуня та душа-дівиця.

Ольга― то взагалі дивовижна тітка. Їй, мабуть, уже під п’ятдесят (виглядає, звісно ж, років на десять молодше). Вона – фінансовий директор в якійсь великій макаронній компанії в Єкатеринбурзі. Приїхала на Камчатку екіпірованою на всі випадки життя: від гамашів до палок для ходіння, крокувала завжди попереду, немов той Гайдар, нога в ногу з провідником. Усе їй було в кайф та залюбки, ні на що не скаржилася, навпаки, наполягала, аби ще двійко-трійко кілометрів намотали на додачу. І це при тому, що раніше ніколи в походи не ходила, а все більше до Індонезії їздила.

Марина– дівчинка з аніме. Худа, напівпрозора й така вередлива, що треба ще пошукати. Узагалі незрозуміло, як так могло статися, що вона опинилася на Камчатці сама-самісінька (я припускаю, просто ніхто не зголосився з нею кудись їхати). Їй постійно все було не так та не сяк: спати – незручно, підйом – важкий, їжа – жирна, човен – затісний, з погодою не поталанило, намет – протікає, рюкзак – недоладний, гід – мужва, вулкани – зависокі та туман – занадто густий. При цьому, оладки зі згущеним молоком на сніданок біля підніжжя вулкана сприймає як належне (а це – диво, а не належне), тобто їсть, але без задоволення, не змінюючи страдницького виразу обличчя. Ясна річ, усі її  сильно не злюбили з першого ж погляду, і вона повністю виправдала справлене враження.

Ну, і ми: Катя і я. У Каті відбувся апгрейд від Ковбасо до Сарделі. Сталося це таким чином: у готельчику ми вже були готові спускатися до сніданку та намагалися вгадати, чим годуватимуть. Поки Висо длубалася, я встигла вже відвідати мінеральну ванну, повертаюся до номера та кажу: «Сардель».
Катя, повільно так, не поспішаючи, озивається: «Що?» «Та не ти. На сніданок – сардель». Та все одно вже так і повелося. Та я, котру перехрестили в Диню (бо скільки я москалям не пояснювала, що Порядинська – це від слова „порядок”, – не вірять). Отакий сформувався комічний дует: хамон із мелоном. Повний оксюморон.

Коротше кажучи, ось із такою чудовою компанією ми влізли до брязкітливого уазика та поїхали вибоїстими камчатськими шляхами до підніжжя Мутновського вулкана. Коли ми нарешті дісталися туди, погода зіпсувалася остаточно – до біса холодно,  та ще й туман розквасився. Нас висадили з усім скарбом неподалік від якогось льодовика та звеліли встановлювати намети, щоб облаштуватися на ночівлю. Усі розташувалися поруч із великим кухонним наметом. А я знайшла невеличку пласку місцинку на відшибі, бо що ж це за такий кочовий урбанізм, не за тим сюди їхали. А от як саме ми встановлювали свій намет, не розповідатиму. Просто ще раз подумки подякую Севі.

Улаштувавши для нас так званий перекус нашвидкуруч, Валера повів групу до місцевих джерел. На цей час туман став настільки густим, що йшли ми навпомацки. Відчуття, звісно ж, нереальні: ідеш у нікуди, та раптово перед тобою виростають обриси різноманітних предметів чи людей. З’ясувалося, що табір ми поставили всього у двох кроках від Камчатської геотермальної електростанції, яка постачає енергію в міста та селища Камчатки ― просто пікнік на узбіччі: довкола занедбані та покинуті будинки, напівзруйновані бараки, трухлявий «Запорожець», повсякчас деінде із землі вихоплюються стовпи пари, а барви довкола геть усі ядучі: яскраво-зелені, небесно-блакитні, біло-сині. Практично навмання дісталися «міні-долини Гейзерів»: голі коричневі кам’янисті скелі, а все навкруги шипить, булькає, клекоче, шкварчить, вирує… Пара, вода, сірководневі калюжі. Там дуже висока температура землі, і тому ходити треба з максимальною акуратністю, аби нікуди не провалитися, бо, звісно ж, бували такі випадки з туристами: почимчикують, куди не можна, а потім – чвирк, і не встигнеш у носі доколупати, як половина ноги вже зварилася.
    Пейзаж – що й казати – космічний. Ми потім зрозуміли, що це все так собі, квіточки, а тоді ― хвилюємося, по оманливій гарячій глині ходимо (не забувати про обвареного студента Павлова!), сірководнем дихаємо, а пікселів витратили, пікселів!

Потім ми відмокали в натуральних ваннах просто біля підніжжя вулкана (цього разу вода була чомусь брудного сірого кольору, ми навіть замастилися після такого купання).

День четвертий

Підйом о сьомій годині ранку. Прокидаємося та відчуваємо, що там за бортом... Глухо. Зимно. Вітер виє... Потрібно було б для підняття тонусу зробити зарядку та вмитися в крижаному струмочку, а реалії такі, що навіть до туалету піти страшно...

Надворі феноменальна краса: туман розвіявся, та Мутновський вулкан (2 323 м – для довідки), на який ми мусимо сьогодні видряпатися (п’ятнадцять кілометрів підйому та стільки ж спуску), стоїть в усій своїй красі. З’ївши по дві порції рисової каші зі сухофруктами та озброївшись лижними палками, рушаємо в путь. Види неймовірні: зелені долини, гори, дивовижні високогірні квіти (у разі, якщо є любителі, то це – білий дрібний ломикамінь та рожеві килими з рододендронів. Узагалі, мене завжди дивують допитливі люди, котрі понад усе воліли б знати назви квітів та зірок – Ахілл та черепаха), на віддаленому плані видно потужні струмені пари, що б’ють прямісінько з-під землі (дуже по-російськи: дірки в землі попросвердлювали, а ніхто тепер ними не користується), льодовики, що тануть, гірські струмки, сніг та сонце.

Не встигли трохи відійти від табору, як Марина посковзнулася на камені та із криком схопилася за ногу – звичайний вивих. Ойкали-зойкали, довго вирішували на консиліумі, що тут вчинити: чи повертатися до табору, щоби залишити Марину там і далі йти без неї, чи як. Проте Марина вперто затялася:
 «Дійду!» І справді, якось пошкандибала.
    Після години ходіння виявилося, що Валера заблукав: дорога, якою ми простували, уперлася в крутий насипний схил, насподі якого був льодовик. Скочувалися зі схилу, хто як міг... Особливо не пощастило Доктору, оскільки в похід він вирядився в білосніжні кросівки китайського виробництва на ковзкій підошві. (Дивно при цьому, що ноги він намуляв собі значно вище).
Потім довго йшли вгору льодовиком, що тане (причому треба йти слід у слід за провідником, щоби не провалитися), потім просто піднімалися вгору, і ще вгору, і ще... Після чотирьох годин тяжких поневірянь у непроглядному тумані всі потроху зажурилися: припинили будь-які розмови й носа похнюпили, а ми з Катею не могли вже навіть і сміятися, за інерцією фотографували туман і тяжко дихали. Двадцятихвилинний привал на обід ситуацію не виправив: бутерброд із сиром у горло не ліз, хотілося лише пити та додому, до мами. Ось тут подарована мені колись фляжка у формі палаючого серця, наповнена по самісінькі вінця цілющою «бехерівкою» із празького дьюті-фрі, сталася в нагоді!
    На всі питання: «Чи довго ще?» – Валера-провідник відповідав одноманітно, без варіацій, що, мовляв, уже зовсім близько, ще годинку – і ми неодмінно будемо на місці (тут треба деталізувати, що кінцевою точкою нашої мандрівки був діючий кратер вулкана). Кілька живильних ковтків та марш-кидок до кратера – а це три години вгору пересіченою місцевістю: тобто льодовик, кам’яний насип, льодовик, насип... І цьому – ані кінця, ані краю. Хтось підрахував, що ми пройшли двадцять сім льодовиків, аж поки дісталися до вершини. Чим вище піднімаєшся, тим стає холодніше. Ближче до вершини йдеш у повній екіпіровці: шарф, шапка, рукавички, дупа того, хто йде попереду тебе, – на рівні твоїх очей, та непереможна віра у свої сили.
    Нарешті, через сім годин після того, як ми полишили наш наметовий табір (який тепер у думках уявлявся п’ятизірковим готелем в оазі) та поїли рисової каші (от трясця вашій мамі! Ну, і чого я не з’їла три порції?!), ми зробили це: абсолютно весь укритий туманом кратер Мутновського вулкана був у нас під ногами. П’ятнадцять хвилин ми чаклували-шаманили, щоб вітер хоч трішечки розігнав молочну запону... Перед очима розгорнулося щось примарне, схоже на долину висохлої гірської річки з чудернацькими візерунками. Точніше сказати не можу, оскільки видимість була короткочасною, десь менше хвилини, а зір у мене набагато гірший за уяву.
    Натомість я розібралася із фумаролами: це такі газоподібні продукти вулканічних вивержень, іншими словами ― здоровенні сіро-жовті чиряки, які попроривалися та з яких бухає смердючий вуглекислий газ. Нам фантастично поталанило, бо ми побачили фумароли в повній красі. Я випадково була вбрана таким чином, що гарно контрастувала з ними, відтак мене всі прохали засунути голову в фумарольну пащу задля більшої наочності фотографій.
Одним словом – краса: усе довкола сіро-жовте, нерівне, лускате, шкварчить; стирчать оці здоровенні димучі бородавки, якісь кислотні озерця зеленуватого кольору, а над цим безладдям висить сильний запах протухлих яєць. Дуже круто.

Як ми не повиздихали на зворотному шляху – не знаю. Валера особисто виніс на собі Марину, напівзварену Сардель та Доктора. Тільки невгамовна Іра, як завжди, бадьоро крокувала попереду. Я теж якимось чином переконала себе, що в мене відкрилося друге дихання, і доповзла до Юлиних обіймів самостійно. Ніколи, чуєте, ніколи, мене не пригощали більш смачною вечерею.
Проте, що давали, – не згадаю.

День п’ятий

Уранці всі кісточки в тілі вивертало-ламало, та я б із цим ще якось примирилася, якби не туман та заявлений у програмі вулкан Горілий (1 830 м)...
Намагалися з Висо згадати, скільки же нам заплатили за цю поїздку, адже неможливо повірити, що ми самі з доброї волі захотіли дряпатися сім годин угору. Підозрювали одна одну в найгіршому. Для того щоб звільнитися від поганих передчуттів та налаштуватися на позитивне сприйняття світу, разів із десять повторила мантру: «Зате ввечері я матиму душ та спатиму в ліжечку під тепленькою ковдрою», – і навіть зробила зарядку.

Під час підйому згадувала перевал Богатир-Бойко із кримського походу десятирічної давнини, коли Костик погрожував заподіяти собі смерть та занапастити тих, хто його сюди притяг, а Вєйка стрибала попереду та, усміхаючись мені, – а я в цей час уперто стискала зуби, – казала Поліні, що, мовляв, Анка – з нашої породи, їй так само в кайф.

Узагалі, після Мутновки, Горілий – це просто як чхнути: тьху й усе. Щоправда, наша Марина на половині шляху все ж таки відмовилася йти. Отож куховарці довелося супроводжувати Марину до табору. Причому вони спускалися з такою швидкістю, що ми повернулися одночасно.

У кратері Горілого знаходяться два неймовірної краси вулканічних озера, які наповнюються водою струмків і танучого снігу з котловини. Свою назву вони отримали завдяки цікавому природному явищу: чиста, прозора вода та крига на дні озер відбивають сонячне світло таким чином, що колір води видається блакитним чи фіолетовим,  залежно від сезону та кількості криги на дні. Шкода лише, що ми їх не бачили. Тобто нормальний такий підйом протягом трьох годин, пікнік на висоті в тисячу вісімсот метрів, кілька цікавих історій про те, хто, коли та за яких обставин загинув на Горілому (власне кажучи, могила шістдесятирічного чоловіка, який вирушив нагору, та так і не дійшов: присів відпочити, і серце зупинилося – це все, що ми змогли розгледіти), та – униз, щоб побачити потім в Інтернеті, якого вони нереального блакитного кольору, ті озера.

Дорогою додому ми зупинялися біля річки повечеряти гречкою з тушонкою.
    У річці було повним-повнісінько риби – здоровенні такі рибини, які йдуть на нерест. Рибалки вздовж річки витягають цих напівживих рибин, випускають ікру, а рибу просто викидають (оскільки м’ясо в неї майже розклалося, тобто зіпсувалося, і тому не дуже смачне, хоча ведмеді, кажуть, саме таке полюбляють) на берег (усюди в кущах гори тушок цих рибин) чи знову в річку.
І обличчя в них, в оцих мужичків... Ось начебто розумієш, що їм жити нема з чого, та й риба ця, як там кажуть, вилощена. Усе одно – огидно до дрижаків у тілі.

Увечері, на базі «Берізка» в Паратунці, яка вже встигла стати для нас домівкою, ми виніжувалися в термальних джерелах і насолоджувалися пивом із копченою рибкою. Бог із ним, із Грінпісом!

День шостий

Нам спокійтількисниться... Підйом о восьмій годині ранку, зарядка, пакування рюкзака та виїзд для сплавляння на рафті. На дворі при цьому холодно та накрапає вже звичний огидний дрібний дощик. При думці, що наступні два дні ми сплавлятимемося та спатимемо вночі в наметі, у пам’яті з’являється світлий образ мами: «Відпустка, так?»
Незважаючи на дощ, весело. Із жартами та приказками  залазимо в мікроавтобус та рушаємо в путь. По дорозі заїжджаємо на місцевий базар, де від виду рибних рядів можна було просто знепритомніти: гори копченої нерки та інших лососевих, палтуса, шість видів червоної ікри, малина (яку ми спочатку купували стаканами, а врешті-решт перейшли на цеберки), жимолость, суниці, та на додачу модні зимові чоботи з оленячої шкури (я навіть приміряла, але ж у Парижі немає такої зими).
    Наступна обов’язкова в туристичній програмі зупинка – село Сокочі, знамените на всю Камчатку завдяки своїм смаженим пиріжкам. Вилізаєш з автобуса, а уздовж дороги стоять приблизно двадцять дівчаток або тітоньок із візками, ущерть заповнених пиріжками: з ягодами, сиром, м’ясом, картоплею та капустою. Здоровенні, смажені до золотавої скориночки пиріжки аж стікають маслом – смерть печінці «усього за півтора євро».

Було кумедно, коли Іра розрекламувала якусь дівчинку з її пиріжками, та ми всі метнулися до неї, а та безапеляційно каже: «У мене пиріжки скінчилися». Потім з’ясувалося, що, оскільки в її сусідки торгівля йшла геть погано: лише п’ять пиріжків за день, – то вони між собою домовилися, якщо будь-хто підійде до тієї метикуватої, то вона скаже, що порозпродувала всі свої пиріжки, аби підтримати бізнес сусідки. Катя як маркетолог не могла не розчулитися від цієї первіснообщинної щиросердності та наївної простоти провінційного бізнесу.

Ось таким чином, дуже змістовно: укупі з пиріжками, рибою та ягодами пролетіли чотири години поїздки на мікроавтобусі. Висадили нас з усіма нашими бебехами на березі «дуже швидкої річки» – ріки Бистрої – та покинули під дощем, який, звісно ж, нікуди не подівся. Отож ми з Висо, похнюплені, із приреченістю начепили свої безрозмірні дощовики та разом з іншими почали готуватися до відплиття, уявляючи собі, як із превеликою веселістю сидітимемо в нашому затишному рафті під дощем, потім ставитимемо мокрі намети на мокрій землі та намагатимемося розпалити багаття з мокрих дров. А що тут подієш – «уплочено». Погоду на Камчатці наперед не замовиш.

Тут з’ясувалися дві неприємні деталі: по-перше, виявляється, у нашому розпорядженні всього лише один семимісний рафт (і це на дев’ять осіб із речами), бо в нашої туристичної фірми закінчилися рафти, та, по-друге, учора, повертаючись із вулкана, водій з якогось великого дива викинув на смітник разом зі всіляким мотлохом ще й мішок із наметами, і тепер у нас на всіх два намети. Група почала стиха ремствувати, мовляв, як же бути, ми ж до одного рафту аж ніяк не вліземо, та й покотом спати якось не хочеться.
Валера, стримано кепкуючи з наших розманіжених континентальних звичаїв, енергійно продовжував готувати рафт до спуску на воду. У тому сенсі, що, мовляв, нічого, і не на такому рафті сплавлялися, хоча й затісно, зате тепло; ото буде що згадати. Як Валера сказав, ми так і зробили... Спільними зусиллями накачали рафт, спакували речі в пластикові пакети (бо герметичні мішки теж скінчилися), почали завантажувати барахло... Коли ж до рафта перенесли величезний рефрижератор із провіантом, тоді стало очевидним, що ми самі туди вже не вміщуємося. Аж ніяк. За жодних обставин. Та Валера з дивовижною впертістю продовжував перекладати речі. Урешті-решт на рафті не було жодного міліметра вільного місця, а самий рафт нагадував здоровенну пливучу купу сміття. При цьому припускалося, що ми вдев’ятьох теж зручно розміщуємося на цьому біблійному плоту й навіть зможемо веслувати.
Ось тут уже й ми з Катькою солідарно підтримали Марину та почали наполегливо телефонувати до туристичної фірми, аби поскаржитися. Миттєво знайшовся ще один рафт та намети. Тож вирішили потихеньку сплавитися до найближчого острова, а там заночувати й чекати на підмогу. Звісно ж, ви здогадалися: я сиділа на ліхтарі та грала на баяні, добре, що справи було на двадцять хвилин. Феєричний день сплаву: такий несамовито-розмаїтий, яскравий, насичений пригодами.

День сьомий

Уночі, коли ми вже міцно спали, прибув ще один рафт із новим гідом – молодим хлопцем – із найкращими Валериними рекомендаціями (Валера дуже активно намагався посватати йому Марину, вочевидь, з метою поліпшення мікроклімату в колективі). Тож уранці ми вирушили в наступну мандрівку на двох рафтах. При цьому все одно кожен із цих рафтів заповнили вщент такою кількістю манаття, що неможливо було повірити, що вчора всі помістилися на одному судні (в останньому слові наголос має бути на першому складі).
Певна річ, ми з Катюхою швидше за інших залізли в рафт до молоденького  Дениса, та згодом гірко про це пошкодували. Я сама – не без’язика, а язиката, та до того ж, скажу вам, бачила та чула за своє життя багато чого, проте такого балакуна... Наша куховарка Юлька, порівняно з ним – просто аутистка!
Перш за все він розповів, що вчора, поки качав рафт на тому  самому місці, звідки ми відпливали, до нього вийшов ведмідь, молодий та голодний. Наш Денис безстрашно насварився на нього веслом, і ведмідь – навтьоки. Цю історію ми вислухали уважно, затамувавши подих та ловлячи кожне слово.
Три наступні історії:
– про мисливців, котрі попоїли ведмежатини, заразилися якимись черв’яками та померли в страшних корчах;
– про ведмедів, які з часом набувають хворобливого потягу до тушонки та згущеного молока, а потім приходять до наметових таборів турляти туристів;
– про японців, котрі зустріли маму-ведмедиху з трьома ведмежатками, а ведмежата весело пустували та пливли за рафтом, а потім матуся з виховною метою нагодувала діточок запотиличниками – були сприйняті «на ура».
І, у принципі, навіть байка про з’їденого японського фотографа теж була в касу:
японський фотограф поставив свій намет саме посеред ведмежої стежки та заплатив за це власним життям; його остання фотографія: здоровезна морда ведмедя, який зазирав до намету, – обійшла згодом весь Інтернет.
Та решта його розповідей, байок, історій, анекдотів, які він розповідав протягом наступних шести годин, не замовкнувши при цьому ані на мить, були просто нестерпними.
    Я ще пам’ятаю щось про чувачка, котрий зрошував поля на літачку класу «кукурудзяник», налаштував кермо на «автопілот», вийшов на хвилинку попісяти у хвіст літака, а дверцята в кабіну зачинилися… Не впевнена, що точно пам’ятаю, як там було далі, може, це примарилося… Балаканина Дениса мене потихеньку заколисала…
    Слухачі Денису були абсолютно без потреби, він просто торохтів без упину, неначе радіоточка-брехунець на радянській кухні. Коли ми це зрозуміли, то одразу якось полегшало й усі повернулися до своїх справ, а він продовжував і далі щось собі бубоніти: «Тринди-ринди, завтра – празник».
Може, йому вдома рідні не дозволяють розмовляти?
Отак ми й сплавлялися: Денис на веслах, який у захваті щось розповідав сам собі, та три дівулі, з яких одна спить, друга читає, а третя ловить рибу.

Погода над нами нарешті зглянулася. Отож ми зняли дощовики й навіть лижні шапки й мирно засмагали та ловили рибу (треба сказати, риби там настільки багато, що гольця зловила навіть я), причалювали на островах, аби попоїсти ягід та супроводити Катю до туалету (їй надзвичайно поталанило: сідаючи до човна, упала у воду, і тому решту цього дня Катька змушена була серйозно сконцентруватися на сушінні своїх штанів та трусів під не дуже спекотним камчатським сонцем – на радість нашим однорафтникам).
Річка дуже спокійна, жодних бурхливих течій, бочок чи порогів, рафт просто пливе поволі вниз за водою, а ти сидиш собі та дивишся навкруги, виглядаючи ведмедя, – та зась! А протікав наш маршрут удалині від якихось населених пунктів, посеред дикої природи.

Єдиною пригодою стала поява інспекторів із рибнагляду, котрих Валера вийшов зустрічати в чоботях, щедро замащених ікрою. Та це якось пройшло повз нашу увагу, під смажену кету з Валериним винцем та ту самісіньку ікру, яку вичистили, ошпарили окропом та подали на стіл просто з риб’ячого черева. П’ятихвилинка. Еге ж.

А ще Сардель скиглила, чого це я знову обрала місце для намету на ведмежій стежці… Та ні, ніхто не приходив. Ведме-е-еді, агов, де ви?!

Читати далі...

0 коментарів

БУТИ ВІЛЬНИМ – ОЗНАЧАЄ БУТИ САМИМ СОБОЮ

Юлія Шпак

БУТИ ВІЛЬНИМ – ОЗНАЧАЄ БУТИ САМИМ СОБОЮ

нобелівка

 

Сенсу життя не існує, доведеться мені самому його вигадати!

Жан-Поль Сартр

 

Ким був Сартр? Філософом чи письменником? Чи можна, говорячи про таку особистість, виділити лише одну нішу, яка вмістить все різноманіття втілень цієї людини? Назвавши його письменником, ми не врахуємо його заслуги як філософа-екзистенціаліста, а обмеживши філософією – замовчимо його літературну спадщину, що викликає велику гордість у його співвітчизників. Гадаю, що мислитель – доволі ємке й заслужене звання для цього митця.

Жан-Поль Сартр народився 21 червня 1905 року в Парижі, у дрібній буржуазній сім’ї. Рано залишившись без батька, він із матір’ю переїхав до родичів. Дід Шарль Швейцер – професор філології – обожнював онука і прищепив йому любов до читання. Пізніше письменник згадував: «Я розпочав своє життя так, як, імовірно, і закінчу його – серед книг».

Помітивши, що Жан-Поль захоплений прочитаними історіями й навіть сам вигадує сюжети, Швейцер запропонував йому написати щось своє, підштовхнувши тим самим онука до стежки, яка привела його до літератури. Тож будучи ще восьмирічним хлопчиком, Сартр поринув у світ своєї уяви (яку підігрівали книжки та фільми), за допомогою якої й створив свої перші лицарські романи.

Здобувати освіту Сартр почав у ліцеї Генріха IV, а згодом став учнем однієї з найпрестижніших шкіл Франції – Еколь Нормаль, де самовіддано й натхненно студіював філософію, мріючи створити в ній власний напрямок.

Постійна наполеглива праця, захопленість філософією та літературою, однак, не заважала Сартру відчувати всю радість звичайного життя. Ще в Гаврському університеті молодий філософ помітив цікаву, неординарну студентку Симону Бовуар, яка згодом стала його дружиною. Зовнішньо вони, здавалося б, зовсім не пасували одне одному: він – невисокий, із вузькими плечима, повнуватий, вона ж – граційна, статна, яскраво одягнена. Незважаючи на це, вони стали подружжям, більше того – близькими вірними друзями. Їхній шлюб можна назвати своєрідним: пов’язані законом, вони були вільні душею й тілом. Обидва вважали, що сімейне життя, діти, обов’язки руйнують союз, а тому відмовилися від цих його атрибутів. Здавалося б, вони прирекли свій шлюб, але ні: їхні стосунки зберегли свою силу до кінця життя.

Закінчивши курс у 1929 році й отримавши диплом першого ступеня, Сартр викладав курс філософії в Гаврському ліцеї, а згодом переїхав до Берліна на стажування у Французькому інституті. Там він познайомився з феноменологією Е. Гуссерля й екзистенціалізмом М. Хайдеґґера, що значним чином уплинуло на формування його філософської системи. Під їхнім впливом Сартр пише «Трансцендентність Его» (1934), «Уява» (1936), «Ескіз теорії емоцій» (1939) – перші великі публікації, у яких намагається подати опис конкретних, окремих станів свідомості індивіда й трактує емоції як неефективний прояв свідомості. Цікаво, що «Ескіз теорії емоцій» можна віднести до психологічної літератури. Сартра дуже цікавила ця наука, він вивчав теорії та методи Фрейда, щоправда, абсолютно не погоджуючись із його твердженням існування підсвідомого, неосмисленого. Він зазначав, що люди просто шукають виправдання своїй поведінці, а кожна людина знає, чого вона хоче і як цього досягти.

Більшість дослідників творчості мислителя проводять якщо не паралелі, то доволі чіткий зв’язок між його літературою та філософією. Безперечно, кожна людина вплітає в полотна своєї творчості нитки власного життя, роздумів, світобачення. Буває, що ці полотна дуже схожі, неповноцінні, але не у випадку Сартра: його література – цілком самостійне явище зі своєю неповторною образністю, символікою, навіть філософією.

Уперше Сартр заявив про себе як талановитого письменника романом «Нудота», що вийшов у 1938 році, та збіркою оповідань «Стіна» (1939). Ці книги були не схожими на тогочасну традиційну французьку літературу, їх одразу помітили, а самим письменником зацікавилися не лише критики, а й читачі-інтелектуали.

Цими працями він відкрив світу свої екзистенціалістські ідеї. Суть його філософії в тому, що кожна людина – унікальна духовна істота, яка здатна до вибору власної волі. Основним проявом екзистенції є свобода – відповідальність за результат цього вибору. Сартр зауважив, що бути вільним – означає бути лише самим собою.

У романі «Нудота» провідну тему займає абсурд, який пізнається в таких проявах екзистенції, як нудьга й огида. Головний герой Антуан Рокатен зупиняється в невеликому містечку Бувіль, аби написати біографію одного діяча ХVIII століття, і згодом відчуває абсурдність людського життя. Антуан веде щоденник, який рясніє «осяяннями», але не оптимістичними та великими, а просякнутими власною абсурдністю. Щодалі, то більше таких одкровень записує людина, яка вступає в конфлікт із речами, що її оточують. Власний суб’єктивний світ наштовхується на супротив дійсності. Антуан починає відчувати відразу, нудоту до такої мертвої об’єктивності. Лише тверезе визнання абсурдності буття гарантує гідність та свободу особистості.

Рокатен знаходить вихід зі світу абсурдності, відмовляючись від тих проявів людського життя, які вважає сурогатними (кохання, наука, політика, мистецтво тощо), бажаючи перетворити своє життя на своєрідну подобу досконалого мистецького твору. «Яких вершин я міг би сягнути, якби тканиною мелодії стало моє власне життя», – розмірковує Рокантен, почувши джазовий мотив.

Сартр відкинув канони класичного реалістичного роману. Світ героя – це його свідомість. Роман не має ні справжнього початку, ні кінця. Сенс утрачений, існують лише причина та наслідок, а сам герой не має чітких рис, образу, він невловимий. Він усе – й одразу ніщо.

Проте «Нудота» – не єдиний твір Сартра, у якому він показує абсурд, страх людини, її самотність та відчай. «Стіна» – збірка оповідань і новел, у яких герої знову-таки відчувають усю абсурдність свого життя. Один із героїв, Пабло Іббієта, опиняється перед вибором: власна смерть чи зрада – і обирає перше. Проте сам же наводить полювачів на їхню жертву й розуміє, що всі дії безглузді. Сартр часто ставив людину перед власним вибором і вважав, що кожен вибір важливий, незважаючи на наслідки.

Сартр плідно працював, навіть коли країна поринала в бурхливі події історії. На початку Другої світової війни він через слабкий зір був працівником метеослужби. У 1942 році, коли фашисти окупували Францію, письменник співпрацював із журналом, який підпільно видавав французький рух Опору. У 1943 році до митця прийшла очікувана слава, пов'язана з виходом п'єси «Мухи». Головна тема твору – екзистенційне поняття свободи, яка стала однією з провідних у творчості письменника. Мухи, які заполонили ціле місто, стали символом почуття совісті народу.

Наприкінці війни Сартр став визнаним ідеологом екзистенціалістів. Із-під його пера виходить найоб’ємніша праця «Буття і ніщо», яку навіть назвали «Євангелієм» французького атеїстичного екзистенціалізму. Сартр стверджуює, що «немає ані приводу, ані причини, ані необхідності», а людське життя сповнене випадковостей і позбавлене сенсу. «Абсурдом є те, що ми народилися, абсурдом є навіть те, що ми помремо». Усі люди самотні й переживають страх, тривогу, невизначеність у житті, наближення кінця. Аби врятуватися, потрібно зробити усвідомлений вибір, вибір справжньої, вільної особистості. Свобода означає здатність діяти, щось змінювати, перемагати самого себе.

Самовіддана, довга, плідна праця принесла письменнику світове визнання: у 1964 році Сартр став лауреатом Нобелівської премії «за багату на ідеї, пронизану духом свободи та пошуками істини творчість» із зазначенням величезного впливу, який справила вона на тогочасний світ. Проте письменник, який усе життя доволі цинічно ставився до слави, відмовився прийняти премію, мотивуючи це небажанням «перетворюватися на соціальний інститут» і ставати в ряди буржуазії. Не зацікавив Сартра й матеріальний бік цієї нагороди ― 26 мільйонів фунтів.

В останні роки життя здоров'я мислителя погіршилося, він майже повністю втратив зір через глаукому. Проте від активного життя не відмовився: давав інтерв'ю, обговорював політичні події із друзями, слухав музику, просив дружину читати йому вголос.

Сартру було 75, коли він помер від інсульту. До похоронної процесії, яка рухалася сартрівськими місцями Парижа, приєдналися десятки тисяч людей…

Сартр казав, що народження абсурдне, абсурдна й смерть. У цьому випадку хочеться додати, що між ними – ціле життя, протягом якого він так багато зробив …

Читати далі...

0 коментарів

СВЯТА П'ЯТНИЦЯ

Владислав Васильченко

СВЯТА П'ЯТНИЦЯ

гумористичне оповідання

 

Ельвіра обожнювала кроликів. Так Ромео свою неповнолітню дружину не обожнював, як Еля обожнювала Колю (то був найперший кролик), Валю, Мітю, Бориса, Альберта і Розенкранца (останньому ім’я дала Ельвірина бабуся, яка потім у 87 років померла від радості).

А втім, дурня це все… Ромео й сам був неповнолітнім… А кролі одного разу почали дохнути, як таргани від крейди. Валялися хто-де, як німці при відступі. Зареклася Елька з того часу з кролями справу мати.

Ми їхали за шиншилою. Неймовірно, але Ельвірин дядько Альоша, розводив шиншил на власній фермі.

І був густий зелений ліс… На узліссі красувалася хатина дядька, а далі — будинок для шиншил…

Читати далі...

0 коментарів

УПАЛА ОСІНЬ ЛИСТЯМ НА ДОЛОНІ...

Читати далі...

1 коментарів

В ШИБКУ СТУКАЄ ДОЩ НАЧЕ ГІСТЬ

Читати далі...

1 коментарів

ТВІЙ

Читати далі...

0 коментарів

Фастів

Читати далі...

0 коментарів

Одмінок

Олеся Гулько-Козій, с. Голосків

Одмінок

версія

Літнім світанком легінь випірнув із вод Черемошу. Сердитий потік намагався  вхопити зухвальця за ноги, повалити, жбурнути на каміння. Юнак заледве вибрався на берег. Око тішили заспані смереки, розстелені, наче ліжники, мохи. Ген-ген над гірськими косовицями тихо дрімав туман.
Світ людей вабив юнака. Там, у пеклі, він стрибав у глибоку прірву, а виринав у водах гомінливої річки. Про хідник знав змалку. Разом з іншими бісенятами пробирався сюди, тинявся поміж людей, слухав пісні. Мати-бісиха незадоволено буркотіла. Інші то розженуть людям вівці, то якусь дитину в ломи відведуть іпокинуть серед  мертвих смерек, а він, повернувшись, співав ідивився такими проникливими й добрими очима, що вона вже жалкувала,що колись обміняла своє немовля на Палійчукове. Його пильний погляд зачепився за верхів’я гори. Там, під смерекою, стояла дівчина. І саме в цю митьзаклично махала рукою. Зробив так, щоб не могла його бачити, отож когось іншого підзивала.  До юнки  підбіг міцний легінь. Обоє повсідалися біля дерева.
Юнак грав на флоярі, а дівчина співала. Сріблястий ічистий, наче крижана гірська вода, голос опускався вдолину, стелився над Черемошем,  танув у клекотінні. 

Читати далі...

0 коментарів

Пабло Неруда

Оксанка Поліщук, с. Ясенівка

 

Пабло Неруда:

«Язавжди вірив у людину. Я ніколи не втрачав надії»

 

Пабло Неруда чилійський поет, дипломат, політичний діяч. Людина, спрагла суспільної справедливості та бунтівник по духу: «Я – ворог законів, урядів і встановлених порядків. Мене відштовхує все буржуазне, і мені подобається життя людей неспокійних і незадоволених, хай то художники чи злочинці». Людина твердої вдачі, вибухової експресії та граничної відвертості. Він не визнавав поезії поза життям і казав сам про себе: «Мої погляди на життя – драматичні й романтичні; те, що не вийшло з глибин мого почуття, не має до мене ніякого відношення».

Дивовижна особистість... Його життя було насичене безліччю подій, він спілкувався й дружив з багатьма людьми в різних країнах. І все, що його оточувало, могло претендувати на те, аби стати поезією.

Лауреат Нобелівської премії з літератури 1971 року.

 

Нефталі Рікардо Рейсе Басоальто (справжнє ім’я поета) народився 12 липня 1904 року. Дитинство та юність провів у містечку Темуко на півдні Чилі. Перші вірші написав тільки-но освоїв писемну грамоту. Матір Пабло померла від туберкульозу, коли той був ще немовлям. Батько, робітник, поетичні поривання сина сприймав скептично, вважаючи їх чимось скороминущим. Як пригадуватиме пізніше письменник: «У 14-річному віці батько категорично заборонив мені писати, бо не хотів змиритися з перспективою мати сина-поета». Тоді поет-початківець вирішує друкуватися під псевдонімом, який би не викликав підозр. Із-поміж кількох варіантів заміни імені вибір зупиняє на «Пабло Неруда». І лише згодом дізнається, що присвоїв прізвище відомого чеського письменника. Із часом це ім’я, занесене в паспорт поета, стало офіційним.

Читати далі...

2 коментарів

Читати далі...

1 коментарів

Читати далі...

1 коментарів

Читати далі...

1 коментарів