Листопад 2013

Сяйво забутих часів

фантастичне оповідання

Я знову бачу цей спалах м’якого білого сяйва. Він народжується з пітьми простору, одразу за ілюмінатором. Як квітка пульсуючого світла. Розкриває бутон, розпрямляє пелюстки вигнутих променів, що химерно колишуться, неначе на вітру. Замружуюсь, притискаючи долоні до холодного скла.

– Галюцинація, міраж, ілюзія, усього-на-всього… – не помічаю, як тривожні думки вириваються з мене тихим шепотом. Розплющую очі. І полегшено зітхаю – за ілюмінатором порожнеча. Темрява, пронизана тьмяними зірками. Жодної квітки живого світла, жодного вітру, що грає з ними. Немає там нічого й бути не може.

– Галюцинація, – тепер уже впевнено повторюю собі, – свідомість любить грати з одинаками в космосі…

Відвертаюся від скла. Відштовхуюся ногами від його прозорої тверді, і лагідні обійми невагомості відносять мене до пульта керування. Пристебнувшись ременями до крісла, намагаюся зосередитись на показах приладів. На жаль, між вогниками індикаторів та мерехтінням дисплеїв мені досі ввижається пучок білого світіння. І раптом я піддаюся дивній тузі, немов у колиханні променів побаченого об’єкта є дещо сумне, повне печалі та меланхолії. І виникає дивне відчуття, начебто я вже знав щось подібне. Десь далеко. Дуже давно…

– Відхилення від орбітальної траєкторії. Введіть коригування курсу… – голос бортового комп’ютера повертає до дійсності. Клацаючи кнопками, намагаюся прогнати безглузді думки…

Незабаром чергування закінчиться. Залишилося якихось кілька діб. Потім я повернуся на Землю, додому, у затишок і спокій підводного купола. І нехай уже хтось інший буде цілий місяць божеволіти на цій проклятій орбітальній станції. Нехай хтось інший обслуговуватиме навігаційні маяки та метеолокатор на обшивці. І милуватиметься фантомами, що літають за бортом…

***

Один і той самий сон. Щоразу. Я з криком прокидаюся, ледве не розриваючи ремені ліжка. Дисперсні краплини поту блискучим роєм злітають із мого обличчя. І дивний солоний присмак заповнює рот, горло, я судомно спльовую й бачу, як згусток слини розбивається об стелю. Один і той самий сон. Щоразу. Я борсаюсь у холодній синяві, занурюючись у неї все глибше. Крик відчаю виривається з мене круглими пузирями, спрямовується вгору. Туди, де мерехтять химерні відблиски. Я простягаю до них руки, але вони все більше віддаляються. Синява чорніє, давить на груди, вуха, очі… Один і той самий сон. Кожного разу. Відтоді, як почалося моє чергування на станції, мені постійно сниться цей кошмар.

***

Ходять чутки, колись її називали блакитною. Важко повірити. Бура, у чорних розпливчастих плямах. Такою я бачу Землю, громада якої зараз проходить за ілюмінатором. Станція вже обернулася на дві третини, і тепер я можу побачити свій дім. Там, у широкій коричневій затоці, що розділяє темно-сіру Європу навпіл, під товщею води знаходиться моє рідне місто. Пам’ятаю його величне небо герметичного куполу над головою. Пам’ятаю потужний подих систем вентиляції та красу садів гідропоніки. Пам’ятаю… Дивно, але чомусь саме тут, на орбітальній станції, я почав згадувати, як жив у дитинстві біля самого краю купола. Де за товстим склом зрідка можна було вгледіти чиюсь швидку тінь. І це дозволяло не забути найголовніше – планета ще жива. Нехай її поверхня мертва й пустинна, але тут, на дні моря, ще збереглося життя. Маленьким шибеником я любив годинами стояти біля прозорої стіни, залишаючи на ній запотілу плямку від свого дихання. І радісно підстрибувати, коли у воді за склом проносилася чорна тінь когось невідомого, фантастичного та неймовірно цікавого…

Щось миготить і зараз. Але вже за ілюмінатором. Не в морській, а в міжзоряній безодні. Знову цей пучок світла кружляє навколо станції. Космічний світляк, що норовить зробити з мене божевільного. Якби я згадав про це явище в доповіді на Землю, мене точно вважали б за хворого. Таємничий гість абсолютно невидимий для радару. Зовнішньою камерою я багато разів намагався зняти цю аномалію, але та одразу зникала, тільки-но на неї націлювався об’єктив. Ох, якби поруч була інша людина, напарник, товариш… На жаль, в епоху глобальної автоматизації навіть тут, у холодному безповітряному просторі, людина вимушена залишатися наодинці з машинами. Довіривши їм усі можливі процеси, люди сподівалися стати ближчими один до одного. Але виявилися ще більш одинокими. Іще одна станція знаходиться зараз по той бік Земної кулі. Та й управляє нею бездушний робот. Я – остання людина від стратосфери до самого Місяця. Перед невідомим згустком живого світла.

Він наближається до ілюмінатора. Майже впритул. Його світло яскраве, але зовсім не сліпить. Навпаки, м’яка пульсація голубить очі, райдужними відтінками проникає глибоко у свідомість… Я знову чую гудіння вентиляції, відчуваю долонями гладкість скла підводного купола. Долонями? Чи долоньками? Мої пальці маленькі й пухлі, з брудними обкусаними нігтями. Голос матері знов звучить у пам’яті:

– Припини гризти нігті! І вимий нарешті руки! Уже п’ять років живеш, а ніяк не навчишся стежити за собою.

– Мам, я…

– Що? Знову до зовнішньої стіни зібрався? Ох, усі нормальні діти в саду граються, а мій дурбелик знову йде на морських чудовиськ витріщатися. От прийде одне з них до тебе вночі і з’їсть, як слухатися не будеш… Ну добре, горе моє, курточку хоч застебни. І шапку вдягни. Сьогодні знову потужність термогенераторів упала…

Я не міг не йти. Мене чекав приятель. Дехто з моїх однолітків хвалився дружбою з вигаданим духом гідропонічного саду. Дехто – з домовим, що мешкає між перегородками житлових модулів. Але мій друг був справжнім. І не таким, як інші тіні за склом. Без потворних щупалець і злих очей-вогнів. У темній муті за межами купола виразно проглядалися контури мого друга. Прямі та обтічні, витончені, з пласкими фігурними плавниками. Він завжди припливав сюди після свистка ранкової зміни. Я дивився на свого нового знайомого. І був певен – він теж дивиться на мене. Я розповідав йому казки, що чув на ніч від мами. А він плавав туди-сюди біля скляної стіни. І слухав. Я не сумнівався в цьому, хоча тисячу разів мене переконували: корпус купола не пропускає звук. Але мій друг слухав мене. А я розповідав…

Одного дня це припинилося.

– Неймовірно, я думав, вони всі вимерли… – почув я одного з робітників, які обслуговували трубопровід неподалік.

– Цей точно тепер вимер, – відповів інший, – його явно засмоктало у водозабірний фільтр. Порубало на шматки.

– Як думаєш, він міг бути останнім?

– Не знаю. Яка різниця? Менше теревень і чисть фільтр. Ця тварюка все забила…

Тоді я не міг зрозуміти, що саме складали робітники в поліетиленовий мішок. Якісь червоні шматки, що капали на підлогу чимось бурим і блискучим. Більше друг не припливав…

За ілюмінатором – темрява. Світляк зник. Зникла й Земля – мабуть, станція вже повернулася не менше ніж на дев’яносто градусів. Невже я задрімав, ткнувшись носом у скло? Старію, горіти мені в зорянім вогні. Робота в космосі не молодить. А з аномаліями за бортом і взагалі посивієш раніше ніж треба…

***

І знову цей кошмар. Знову мене поглинає глибока прірва. І цього разу – наяву… «Запас повітря – 14 хв», – повідомляє дисплей усередині гермошолома, у нижній частині прозорого забрала. Я безпомічно бовтаюсь у невагомості, від згубного холодного простору мене відділяє лише скафандр. Станція летить від мене все далі, димлячи обвугленими залишками метеолокатора, що вибухнув. Удався ремонт, нічого не скажеш…

Усе почалося з голосного й тривожного сигналу про несправності, що вирвав мене зі сну. Вищання електроніки змусило мене кинутись до приладів, аби побачити вирок системи діагностики. «Збій у роботі локатора метеоактивності… Падіння напруги до 7%... Несправність системи живлення…»

Без вилазки назовні не обійтися.

На те, щоб одягнути скафандр, пішло не більше двох хвилин. Щелепи гермошлюзу повільно розімкнулися, і тільки тоді передчуття чогось жахливого обдало мій розум крижаною хвилею. Порожнеча за межами станції ввижалася подібною тій, що поглинала мене кожну «ніч». Я сильніше вчепився в скоби, що ведуть до несправного метеолокатора. Намагаючись не дивитися на неосяжну чорноту довкола, рухався по сірій рівнині космічної сталі. Станція оберталася, і відцентрова сила хотіла відірвати мене від скоб, кинути глибоко в безодню. Лише добравшись до метеолокатора, я причепився до нього страхувальним карабіном і зміг на мить розслабитися.

Метеолокатор. Око станції, яким вона стежить за активністю ураганів, що постійно киплять в атмосфері. Отримані дані віялом сигналів спрямовуються на планету, і персонал енергетичних установок буде заздалегідь попереджений, як розпорядитися стихією, що збунтувалася. Однак тепер… Несправність локатора може призвести до спотворення даних або їх повній утраті. У кращому разі деякі установки просто зупиняться, у гіршому – аварій не уникнути.

Жодних зайвих дій, усе за інструкцією. Орудуючи ключем, я відкрив блискучий циліндричний корпус. Ніякої самодіяльності – тільки вручну підключити резервні джерела живлення. Детальніше з поломкою хай розбирається ремонтна бригада, котра прибуде з наступною зміною. Повільно й обережно, майже не дихаючи, я переключив навантаження з основних паливних елементів на запасні…

Спалах, потужний удар. Я відчув, як ураз натягнувся страхувальний трос. Порвався. Міцний скафандр витримав вибух. І продовжив моє життя на цілих чотирнадцять хвилин…

Тринадцять хвилин…

Повітря в шоломі ще чисте, прохолодне, якщо вірити індикаторам – багате киснем. Чи надовго? Мені вже ввижається, як повітря ущільнюється, насичуючись отруйним вуглецем. Тисне на горло, груди. Між мною та станцією тепер не менше кілометра. І ми продовжуємо віддалятися один від одного. Дивно, це була така гігантська конструкція металу. А тепер – просто блискуча кулька. Я благально простягаю до неї руки. Але вона спрямовується до зірок, щоб через кілька секунд самій стати зіркою. Далекою та байдужою.

Десять хвилин…

Чому детонували елементи живлення локатора? Перенавантаження? Перегрів?.. Неважливо. Тепер уже все неважливо. Залишається сподіватися, що бортовий комп’ютер станції послав сигнал біди. Щоб мій захололий труп було кому підібрати.

Вісім хвилин…

Земля точнісінько піді мною. Займає весь світ унизу. Тільки дому мого не видно, уся півкуля затягнута темною хмарною муттю. Не видно дому, куди я більше не повернуся. Дивно, мені зовсім не страшно. Наче так і має бути. Людина живе, людина помирає. Вона народжується глибоко під водою, бо проклятий техногенними катаклізмами суходіл відкинув її. Лише деякі клаптики землі вдалося відвоювати в повсталої планети. І побудувати на них енергетичні станції, що живлять сховані під водою куполи силою незгасаючих ураганів. Та колись людина помирає. Від епідемії морської чуми. Під розваленим куполом. На рознесеній бурями енергетичній станції.

Або від аварії в космосі.

Три хвилини…

Можливо, коли повітря почне втрачати відсотки кисню й температура в скафандрі підніметься, мені вдасться заснути. І померти без мук. Можливо…

Одна хвилина…

Заплющую очі, намагаючись востаннє насолодитися найлагіднішими у світі обіймами – невагомістю. Ось вони обережно підхоплюють мене за плечі, кудись тягнуть. Як ляльку… Невагомість? Розплющую очі, але бачу всюди лише марево м’якого білого сяйва. Ніби я окутаний нитками променистого світла. І вони несуть мене. Нічого не розумію. І, втрачаючи свідомість, навряд чи вже зрозумію…

***

Він знову тут – мій друг із далекого напівзабутого дитинства. І знову між нами скло. Я притискаю долоні до ілюмінатора, там, де з іншого боку його пестять пелюстки світла. Ну, привіт, друже! Ми так давно не бачились, і я стільки хочу тобі розповісти…

Тепер я бачу, як у серці цього сяючого фантома проступають темні контури. Прямі та обтічні, витончені, з пласкими фігурними плавниками. Ні, ці створіння не вимерли. Вони просто обрали інший океан – одвічний океан зірок. Поступилися морем людині. Адже ми вийшли з нього й до нього ж повернулися. Однак забули його таємниці…

Здалека видно, як із Землі до нас несеться вогняна точка. Це ремонтна бригада. Мій друг віддаляється, склавши на прощання вигнуті промені. І зникає. До зустрічі, приятелю. До зустрічі, привиде того часу, коли море було синім. Коли воно було колискою життя на всій планеті. І належало прекрасним дельфінам…

0 коментарів

Три леви

детективне оповідання

Не треба бути першокласним детективом, щоб зрозуміти: пані Мар’яні в детективному агентстві «Три леви» не подобалося. Вона знічено роззиралася довкола й увесь час поправляла зачіску. Ніяк не наважувалася розпочати розмову. Назар Львович показав очима секретарці на двері, і лише по тому, як ті зі скрипом зачинилися, жінка похапцем відрекомендувалася й знову замовкла, нервово мнучи в руках носову хусточку.

– Дуже приємно бачити у цих сірих стінах таку вишукану даму, – він завжди починав розмову з клієнтами з компліменту. – Одразу хочу вас запевнити, що ми висококваліфіковані спеціалісти й дотримуємося найвищих стандартів, – додав іще кілька завчених рекламних фраз із проспекту, а тоді стишив голос: – конфіденційність гарантуємо. То що у вас за проблема? Ми надаємо широкий спектр послуг! – щиро всміхнувся та вдоволено пригладив чуба.

– Мені трохи незручно до вас звертатися… Розумієте, це не зовсім проблема… Як би це вам сказати… – сором’язливо потупила очі.

– Кажіть, як є. Адже детектив – це майже як лікар, повірте, вам немає чого соромитися.

– Я з чоловіком була на ярмарку, ось, – простягнула буклет.

– Так-так, – детектив підбадьорливо кивнув головою.

– І біля чорної кам’яниці налетів порив вітру, зірвав з мене капелюшок і покотив по землі. Я побігла за ним, не розбираючи дороги, ухопила його перед шатром…

– Цирку? – перебив її.

– Ні, шатро циганки. Невеличке, яскраве, обвішане барвистими тканинами. Вона вхопила мене за руку, шарпнула до себе й прошепотіла, що бачить усю мою долю, знає, що на мене чекає в майбутньому. Просичала: «Стережися!» – і зникла. Справді, я присягаюся! А вчора чоловік поїхав у відрядження й, уявляєте, уночі до мене у вікно хтось шкрібся. Прокидаюся – ніби людина стоїть. Думала, грабіжники, увімкнула світло – нікого. Тільки задрімаю – знову нігтями шкребеться.

– Може, то хтось із сусідів жартує, ховається під вікном. Таке часто буває.

– Та я живу на третьому поверсі… Сьогодні ходила на площу Ринок, обійшла весь ярмарок, а циганки ніде нема. Я навіть сиділа півдня біля фонтану зі скульптурою Адоніса, думала, вона прийде надвечір на промисел. А потім почався дощ і я сховалася під аркою ратуші. Дивилася на скульптури двох левів, згадала, що два леви сплять біля Порохової вежі. А тоді на очі потрапив ваш флюгер із трьома левами. Я зрозуміла, що це знак долі! Пане детективе, знайдіть циганку!

– Гадаю, це буде нескладно.

Пані Мар’яна пішла, а Назар Львович замислено принюхався до ароматного шлейфу її парфумів, що повільно танув у кабінеті, – чоловіки! Хто зрозуміє, чого їм треба? – а тоді зателефонував. – Земфіро! Завтра пришлю до тебе нашу клієнтку, ти о котрій будеш вільна? О восьмій? Добре, тільки не забудь: більше туману й ніякої конкретики! – Ох, я їй таке влаштую! – циганка загрозливо засміялася.

Дощ не вщухав, і важкі краплі моторошно стукали в шибки. Пані Мар’яна вилежалася у теплій ванні, випила молока з медом, але сон до неї не йшов. Вона хотіла зателефонувати чоловікові й укотре спитати, чи він їй не зраджує й чому останні півроку вчащає у відрядження... Незчулася, як задрімала в кріслі. Прокинулася раптово від того, що на неї хтось дивиться недобрим поглядом. Запнула халат на грудях і чомусь подивилась у вікно. Там точно хтось був. Цього разу їй не ввижалося. Вона вся похолола, по тілу пішов мороз. Тінь звивалася й шмигала туди-сюди. Пані Мар’яна ціпеніла від жаху, заплющувала і розплющувала очі, щипала себе , тінь не зникала. Вона почула, як гострі кігті шкрябають по склу, а зуби вгризаються в дерево, і зімліла.

Земфіра другу годину ворожила пані Мар’яні на картах, але так і не змогла сказати напевне, що за небезпека її підстерігає. Скрізь бачила щось недобре, але розібрати знаки не могла. – А давайте я вам на кавовій гущі поворожу? Ось, тримайте, – дала їй у руки дерев’яний млинок і засипала всередину жменю кавових зерен. – Поки мелете, думайте про те, що вас турбує.

Пані Мар’яна скривилася на горня, з якого циганка запропонувала випити кави, але згадала минулу ніч – і огиду як рукою зняло, хіба що від страху цокотіла зубами об край горняти. Циганка перекинула гущу на блюдечко й почала пильно роздивлятися дно.

– Бачу, біля вас наче чорна хмара. Якась відьма чи що… Вас прокляла. Не буде вам спокою, поки не відчепиться… Ще бачу якихось трьох звірів, котрі відганяють небезпеку, вони ніби ваші обереги…

– Три леви!

– Може, і леви, але грива лише в одного…

Пані Мар’яна розрахувалася з циганкою й одразу попрямувала в детективне агентство «Три леви», вона хотіла найняти їх для ще однієї справи — з’ясувати, що за левиця вилася біля її коханого лева.

Пізно ввечері Назар Львович звернув у провулок, де на нього очікувала Земфіра:

    – Ох, як я люблю працювати з профі! Крапля примітивних чарів, улаштувати кілька збігів – і клієнти дояться, як дурні! –  тицьнув їй пачку грошей. — Дрібними купюрами, як ти й просила.

– Інколи думаю, що відьма не я, а ти. Це ж додуматися: оббирати людей в такий хитромудрий спосіб, щоб і чоловік, і коханка, і жінка – усі троє стали твоїми клієнтами!

– А все з твоєю допомогою, любонько. Як прийшов чоловік і розповів, що ніяк не знайде приводу для розлучення... Я одразу подумав, що найперше слід відправити тобі коханку, а по тому гріх було не заманити до тебе його дружину –   пані Мар’яну.

– Трохи понявчати, пошкрябати кігтями у вікна, погризти одвірки – хіба мені важко? – Земфіра всміхнулася й підморгнула. Зіниці на якусь мить витяглися й стали котячими.

– Дмухнути вітром, вчасно намочити дощем – і все виглядає як випадковість.

– Комар носа не підточить, – очі відьми світилися в темряві зеленим.

0 коментарів

Готика

Готика – це художній стиль, що панував у західноєвропейському мистецтві з XII до XVI століття. Готичний стиль був вінцем загальноєвропейського середньовічного мистецтва. Факт зародження цього стилю можна вважати кульмінацією романського й разом із тим – його поступовим витісненням. Тривалий час елементи обох стилів співіснували, а перехідний час – XII століття – носив «характер відродження».

Термін «готика» з`явився в епоху італійського Відродження як насмішкувата назва «варварської», примітивної, минулої середньовічної культури. Існує повір`я, що саме відомий художник епохи Відродження Рафаель уперше назвав готику «варварством», далеким від стрункої культури Ренесансу, а саме в доповіді Папі римському Леву Х (1513–1521) про хід будівництва собору Святого Петра. Найчастіше термін «готика» вживали у Франції, де він узагалі ототожнювався з національним стилем («gothique»). У XVII–XVIII століттях для позначення середньовічного мистецтва використовували термін «francus» (лат. «франкський»), але ця назва не прижилася. Довгий час «готичним» іменували взагалі все середньовічне мистецтво й лише до кінця XIX століття – його пізній період, що відрізнявся яскравістю оригінального художнього стилю.

Архітектура

Готичний стиль у першу чергу знайшов своє відображення в архітектурі. Цьому сприяло стрімке зростання європейських міст і торгівлі. Населення збільшувалося, і старі романські храми були вже затісні для недільних мес.

Із кінця XII століття Франція стає центром європейської освіти. Паризький університет – одне з провідних місць наукового життя Європи. У Парижі налічується 300 цехів ремісників. Головним замовником витворів мистецтва стає не церква, а міста, гільдії купців, цехові корпорації та король.

Першою архітектурною спорудою в стилі готики вважається церква монастиря Сен-Дені (Париж, ХІІ століття) – усипальня французьких королів, а «батьком» готичного стилю – абат Сугерія, натхненник та ініціатор перебудови церкви.

У розвитку готичного архітектурного стилю культурологи виділяють три етапи: ранній (XII–XIII ст.: собори в Сен-Дені, Шартрі, Лане, Суассоні; собор Паризької Богоматері), середній – період високої готики (перебудова Нотр-Дам де Парі,  собор Реймський, церква Сен-Шапель в Парижі) і пізній – полум'яна готика (кафедральний собор у Руані).

Готична архітектура являє собою зразок драматизму й експресії, а в її кам'яних будівлях на століття збережений неспокійний, романтичний і темпераментний дух середньовіччя.

Уявлення про готичний стиль як про щось похмуре й пригнічуюче помилкове. Собори того часу просторі, наповнені світлом і повітрям, а завдяки багатоколірним вітражам простір у них забарвлюється в усі відтінки сонячного спектра.

На відміну від романського стилю з його круглими арками, масивними стінами й маленькими вікнами, для готики характерні арки із загостреним верхом, вузькі високі башти й колони, пишний фасад із різьбленими деталями (вімперги, тімпани, архивольти) та багатоколірні вітражні стрілчасті вікна. Усі елементи стилю підкреслюють вертикаль.

Не оминула готика й архітектуру України. В українські міста з кінця XIV – першої половини XV століття прибувало багато поселенців, переважно німців, які й принесли в мистецтво, а зокрема в архітектуру, нові стильові форми. Розквіт кафедральної готики в Україні припадає на часи правління польського короля Володислава II Ягайла (1386–1434).

Серед культових українських споруд переважали католицькі костели. Вирішальну роль у формуванні нового стилю відіграв Латинський кафедральний собор у Львові. Його готичну складову підкреслює високий шип даху. Дзвіниця на головному фасаді має барокове завершення й розташована асиметрично, бо другу дзвіницю недобудували. Східні кордони розповсюдження готичної архітектури на землях України досягли міст Києва та Чернігова (Петропавлівська церква в Києві). Із завершенням польського панування з`явилося зневажливе ставлення докатолицизму з боку православної ієрархії, яке стосувалося й готичних споруд Києва та Чернігова. Їх перебудовували під канонічні потреби православних споруд або безжально знищували у XVIIIстолітті чи в підрадянський період. Готична архітектура повернулася на землі України в ХІХ – на початку ХХ століття у вигляді неоготики (Палац Даховських, Воронцовський палац (Алупка), Палац Терещенків у Червоному, Церква святого Миколая (Київ), Одеська кірха), у побудові низки неоготичних храмів у містах Львів, Тернопіль, Чортків, Одеса, Чернівці, Скала-Подільська, менших храмів у селах.

Скульптура

Усі конструктивні елементи соборів прикрашалися скульптурним різьбленням, завдяки чому масивні споруди здавалися мереживними й невагомими. Готична скульптура не була підпорядкована плоскості стіни й тим більше обрамленню, як це було в романський період. До XIII століття готична фігура стає s-подібною, схожою на язик полум'я. Вона існувала на рівні з архітектурою. У готику активно розвивається кругла монументальна пластика. Але в той самий час готична скульптура – невід'ємна частина ансамблю собору. Вона, створюючи імпульсивну світлотіньову гру, у свою чергу оживляє, одухотворює архітектурні маси та сприяє взаємодії їх із повітряним середовищем. Скульптори своїми творами почали виражати почуття людини й фізичну красу, вони по-новому поглянули на теми морального мучеництва, материнства, страждань Христа й святих. Готична скульптура висловлювала лірику, трагічність, піднесену духовність і соціальну сатиру.

У галереях замість монолітних стін установлювалися скульптури святих, вражаюче схожі на звичайних людей, що населяли середньовічні міста. Також скульптори готики часто змальовують усілякі побутові сценки, що відрізняються великою жвавістю та правдоподібністю. Ще однією темою декору храмів у готичному стилі є тваринний і рослинний світ. Причому існує два різновиди його передачі: точне дотримання природних зразків і створення дивних, фантазійних образів: драконів, химер і подібного.

Скульптура пізньої готики знаходилася під великим впливом італійського мистецтва. Приблизно в 1400 році Клаус Слютер створив низку значних скульптурних робіт для Філіппа Бургундського, такі, як Мадонна фасаду церкви поховання Пилипа та фігури Колодязя Пророків (1395—1404) у Шаммоле біля Діжона. У Німеччині добре відомі роботи Тільмана Ріменшнайдера, Віта Ствоша й Адама Крафта.

Живопис

Оскільки стіни в її традиційному розумінні в готичній архітектурі не було, а площа вікон була значно розширена, то не дивно, що найпоширенішим видом монументального живопису стає саме вітраж. Він поєднував у собі функції освітлення інтер`єру та колірного акценту, що втілювало ідею Божественного світла, відбитого в матеріальному. Характерними ознаками готичних вітражів були фігурні рами складної форми, широка кольорова палітра та велична іконографічна програма, що поєднувала в собі релігійні та світські сюжети. У соборах Буржа, Ле-Мана, Ліона, Шартра було створено грандіозні вітражні цикли. До XVстоліття вітраж перетворюється з мінімального живопису поверх кольорових скелець на живопис на прозорому склі з незначним використанням фігурних рам (вітражі соборів в Еврі, Ульмі).

Завдяки значному збільшенню кількості книг, розширенню їхньої типології та появі світських майстерень розвивалася книжкова мініатюра. Готичний стиль книжкових мініатюр сформувався під впливом вітражної техніки та загальноєвропейського стилю близько 1200 року. Книжкова мініатюра цього періоду була представлена як парадними дорогими рукописами-Псалтирями, так і дешевими малоформатними «університетськими» книгами, прикрашеними лише маленькими ініціалами. Поширювалися також ілюміновані рукописи світського вмісту: Часослов, лицарський роман, бестіарії, хроніки, історичні твори тощо. В оздобленні книжкових мініатюр переважали елементи світлотіні, картатий фон, рамки («Бревіарій Філіппа Красивого» майстра Оноре, 1290), а також дролері – повчальні або потішні малюнки на полях («Бельвілльський бревіарій» Ж. Пюселя, 1325). До 1400 року в книжковій мініатюрі формується картинна композиція з пейзажем й елементами перспективи. Для англійської школи характерна лінійність («Велика хроніка» Метью Періса, початок ХІІІ ст.), підвищений потяг до декоративності.

Література

Готична література бере свій початок із «готичного роману», що виник у другій половині XVIII століття на хвилі романтизму. Готичний роман набув значного поширення саме в англійській літературі.Найпомітніша особливість жанру – широке використання «незвичайного», «надприродного» додає до терміну «готичний» іще одне значення – «надприродний», «гротескний», «фантастичний».  Багато дослідників сходяться на тому, що основними елементами готичних романів є: замок або якісь старовинні руїни (пасивний елемент, довкола якого розгортається дія) та готичний лиходій (активний елемент).

Засновником жанру вважається Хорас Уолпол, який видав у 1764 році роман «Замок Отранто» (реальний замок на півдні Італії), назвавши його готичною історією. Позаяк Уолпола був першим у своєму жанрі, визнали його не одразу, і лише згодом він отримав чимало захоплених відгуків відомих авторів, серед яких був і Вальтер Скотт.

Наступною помітною фігурою в готичному романі стала Софія Лі зі своїм романом «Притулок» 1783 року. Далі була Ганна Радкліф, відома такими творами, як «Сицилійський роман», «Роман у лісі», «Удольфські таємниці». Згодом роман М. Льюїса «Монах» у 1796 році епатував публіку сценами сексуального насильства та інцесту. Ганна Редкліф та Метью Льюїс представляли дві школи готичного роману: сентиментальну готику, або готичну романтику (Редкліф) та «френетичну», у перекладі з французької – «шалену, божевільну» (Льюїс). Готика все частіше починає асоціюватися з надприродним, примарним та жахливим, ці риси стали специфічними, невід’ємними в літературі такого типу.

Незабаром вийшов і роман, який висміяв жанр жаху, – «Нортенгерське абатство» Джейн Остін.

Із плином часу традиції готичного роману змінюються. Якщо в ранніх романах дія відбувалася за часів Середньовіччя, то тепер час дії може бути й пізнішим, але визначається він лише умовно. Змінюється головний герой: якщо раніше це була молода дівчина – жертва несправедливості, то тепер ним стає злодій – антигерой, особистість водночас відразлива й приваблива, чий величезний потенціал гине через гріховність. Це демонічний, «байронічний» герой готичних романів кінця ХVIII – початку ХІХ століття (М. Шеллі «Франкенштейн, або Сучасний Прометей», Г. Редкліф «Італієць»).

У ХІХ ст. готична література розвивається в малих жанрах, паралельно існують балади або вірші зі «страшним» сюжетом, які свого часу використовувались у готичних романах.

Кінематограф.

Чимало готичної літератури в подальшому було екранізовано. Історія готичного кіно почалася з кінця 20-х років XX століття (німий фільм німецького кінорежисера Мурнау «Носферату», 1921). Чимало пошановувачів готичного кінематографа є й у наш час. Культовими готичними фільмами стали «Ворон», «Жучиний сік», «Едвард Руки-Ножиці», серіал «Сімейка Адамсів» (зразок готичного чорного гумору) та багато інших.

Музика

У 1980-ті роки термін «готика» також почали застосовувати для позначення виниклого в цей час музичного жанру («готичний рок»), а потім і субкультури, що сформувалася довкола нього («готична субкультура»). Готична музика має яскраво виражений величний і трохи містичний характер. Вона багатогранна та має чимало напрямів: rock, metal,  doom, black, medieval, dark ambient, Dark Wave тощо. Хоча точно стверджувати, що та чи інша група відноситься до певного стилю, неможливо, адже в певній композиції можуть простежуватися риси й іншого стилю, можливо, навіть не одного.

В Україні готичні мотиви присутні у творчості таких гуртів, як «Кому Вниз», «Інферно».

Як бачимо, готика – це не завжди химерні й моторошні фігури, це мистецтво краси та думки, прагнення зазирнути за лаштунки реального, щоб витворити свій неповторний світ.

22 коментарів

Читати далі...

0 коментарів

Читати далі...

0 коментарів

Читати далі...

0 коментарів

Між коханням і смертю

Михайло Гафія Трайста, м. Бухарест

Між коханням і смертю

трагедія

РЕВІЛА-ВИЛА СПЛЮНДРОВАНА ДУША...

«Приходили зрідка листи,
Та ще рідше
Вертались солдати....»
                                     Михайло МИХАЙЛЮК

Осиротілою вовчицею ревіла-вила сплюндрована душа Андрія.
Лютою завірюхою по-хижому стогнала, вогняною стихією палала, горіла, пекла... гадиною сичала, чорним круком крякала...
А гнів?.. Бушуючими хвилями до горла, усе вище йвище, пінився, піднімався, обвивав, наче поволока, і тиснув до крові, до болю, до сліз...
А тіло?.. Оніміло!
Хоч рукою махнути б дало, так, наче од мух, чи бодай бровою повести, та
де?.. Тільки один смак смерті на губах.
І що ценаних напало?.. Усіх?!
«Як тобі, небоже, казати?.. Ти із фронту, а Василина...» – дренчав у його вухах, немов із того світу, захриплий голос Ілька Хромого, розколював на дві частини голову, роздрібнював на тисячі уламків будь-яку новонароджену думку.
Навіщо вони так?..  І стара Параска, і Варвара з Гробів, і Микита із Жолоба, і Дьорді Бурянець,і Василь Цілишин... ще й Ілько з палицею...
«... а Василина...» – неперестанно бринів голос Хромого.
І відколи бринить так...  Коли ж бо це сказав йому Хромий?.. Здається, цього моменту, а може, кілька годин тому чи кілька днів... тижнів... А може, нічого йому й не... але тоді чому вони всі...

2 коментарів

У 17-ій серії

nacho one, м. Теребовля

У17-йсерії

іронія

У17-йсеріївсіпомираютьітількиАрнілишаєтьсяжити, хоча, моябволя, покінчивбизусіма, якГерасимізМумущевдругій. У18-йнаЗемлюповертаютьсядинозаври(успонсоразновпоявилисягроші– металургіяпотрохустаєнаноги,іпечізапрацювалиначвертьпотужності, томунарадощаххочешиканутийпросить, щобусіцівикопнітварюкибуливповнийрозмірімали реалістичнийвигляд), якіпо-дебільномублукаютьпорожнімивулицямийтакщиродивуютьсявсійційгалімійурбанізації, якСталін– наступунімціву41-му, щоодназтварюкневитримуєйблюєпрямонаЧервонійплощі(їїсконструювали зкартоннихящиків, облитихчервоноюфарбою, хочапомічникрежисерачитожартома, чи, може, всерйозпропонувавзробитицеізкровісвогошефа. Зверху ж присобачили Вифлеємську зірку,зняту з ялинки, щовипадково загорілася під часзйомок Нового року в 4-й серії).
На 19-ту серію спонсор особисто привіз із Америки Лукаса йсказав, що вся знімальна група – купка невдах, тому хай валять усі в курву-маму, покидьки, - оскількиЛукас усезніме сам. Як виявилося, старий Джордж не взяв із собою знімальну групу, тому всіх доведеться повернути. Бізнесмен озлобився й послав свою шістку, абипривів «всіх тих раздалбаїв із камерами йфанарікам», бо завтра зйомки,а він башляє Лукасові за час. Оператори, світлотехніки йгримери, годувальники такавоноси виявилися теж не майонезом мазані, тому наказали месенджерові передати своєму шефові: «Хай сам приїде жопи нам цілувати, тільки тоді повернемося». Усе обійшлося накритим столом і сауною. Серію зняли за три години, а все інше Лукас сказав, що зробить на своєму старенькому «Хюлет Пакед»і забрався з касою доШтатів.

0 коментарів

Ольга Мусієнко, с. Гриціївка Усі маски Габріели Містраль

Ольга Мусієнко, с. Гриціївка

Усі маски Габріели Містраль

У кожного є свої вподобання, а поезія – це завжди щось більше, ніж рядки слів, зв’язаних римою й віршовим розміром.

Про Габріелу Містраль говорять неоднозначно. Хтось вважає її еталоном у поезії й до дірок перечитує її римовані творіння, не сумніваючись у праведності її життя. Інші ж – гостро критикують, виплескуючи у світ невідомі факти особистого життя й загострюючи увагу на “світських” раутах. Але одне відомо достеменно: байдужим Містраль не залишає нікого. Її, мабуть, і нині називають «величною незнайомкою». Завжди під прицільною увагою суспільства, маючи надзвичайно сильний темперамент, Габріела Містраль – або ж Лусіль Годой Алькайяга – примудрялася залишатися таємницею. Відомі факти її життя тісно переплелися з легендами й чутками. А недавній скандал, який розгорівся навколо її орієнтації, став лишень черговим доказом того.

Одна з легенд, яку сама поетеса повідала світу й про яку йдеться в кожному її життєписі – це історія кохання. Нібито в 17 років Містраль покохала юнака всім серцем  (а серце її, звісно, не знало зрад), але щастя виявилося коротким, і її обранець за нез'ясованих обставин наклав на себе руки. Міф про фатальне безмежне почуття виплеканий у «Сонетах смерті». У них поетеса ревно оплакувала коханого, який добровільно пішов із життя.

У 1914 році на літературному конкурсі в Сантьяго відбулася рідкісна, хоча, здавалося, малозначуща подія: премію було присуджено невідомому поету Лусілі Годой. Злі язики стверджували, ніби журі прийняло своє рішення, шукаючи найменшу з бід: усі представлені на конкурс твори здалися суддям дуже слабкими, а не дати премії – означало зірвати свято. Три вільно написаних сонети під загальним заголовком «Сонети смерті» журі обрало нібито тільки тому, що треба ж було що-небудь відзначити. З області легенд і розповідь про те, що поетеса не змогла прочитати свої вірші на святі, тому що в неї була всього одна сукня, яка не підходила для розкішної обстановки, і дівчина слухала виконання своїх «Сонетів смерті», сидячи далеко в залі. Але образ скромної сільської вчительки, «такої собі Джейн Ейр», зовсім не в'язався з реальною особистістю Лусілі Годой – особи з важким, дивним, потайним і образливим до дріб'язковості характером. Історія про єдину сукню цілком могла статися з поетесою, бо вона в ранньому віці втратила батька й, відчуваючи потребу, лише завдяки власному нелюдському напруженню змогла отримати гарну освіту, а от міф про єдину фатальну пристрасть незабаром після смерті поетеси було розвінчано авторитетним біографом – Володею Тейтельбоймом. Зібравши величезний документальний матеріал, він довів, що це самогубство, яке справді відбулося, ніяк не було пов'язане з Містраль, що «Сонети смерті» мають лише непряме відношення до самогубця. Ну а кохання до нього – якщо й було – зовсім не перше й принаймні не єдине. Було інше – болісне, довге, дивне – до маловідомого поета Мануеля Магальянеса Моура. І знову таємниця, знову простір для розмов і здогадів. Містраль, яка так одержимо писала про кохання до чоловіка, судячи з її листів, так і не пізнала плотських радощів.

«Порівняно з латиноамериканською літературою в цілому, – писала літературний критик і біограф Марго Арсе де Васкес у своїй монографії про чилійську поетесу Габріелу Містраль, – творчість Містраль абсолютно оригінальна, вона володіє власним голосом». З точки зору американського літературознавця Маргарет Бейтс, «Габріела, що взагалі характерно для іспанської поетичної культури, повертається спиною до вишуканості, навмисно уникає плавності, воліє різкі, грубі штрихи». «Від інших поетес свого часу, – пише Бейтс у передмові до книжки «Вибрані вірші Габріели Містраль» (1971), – часто болісно егоцентричних, які гостро відчувають свою жіночність, вона відрізняється тим, що про себе говорить лише принизливо. У своїх віршах, як і в житті, вона завжди була затятим ворогом марнославства».

Габріела Містраль писала про все, що бачила й що її хвилювало. Була дуже спостережлива й помічала навіть найдрібніші прояви життя. Але кожна дрібниця в її сприйнятті ставала приводом для глибоких думок і філософських висновків – чи то дерева або квіти, чи камені або водоспади.

2 коментарів

Читати далі...

1 коментарів

2

Читати далі...

213 коментарів

3

Читати далі...

0 коментарів