56 / 100
ДНІПРО 1-6’2019
56
тут і зараз. Десь там, між небом і землею,
у паралельній реальності любові, його не
діставали ні кулі, ні осколки.
Тепер у Андрія новий позивний –
Дойчер – ім’я відомого історика, який ви-
крив сталінізм. А взагалі він став іншим.
І сам це відчував. Мабуть, безліч смертей,
які проходили перед його очима, непо-
мітно перекроювали щось усередині.
* * *
– Знаєш, а я б з нею одружився, – гово-
рить Перепелиця в перервах стрілянини.
Він важко поранений. Дихає насилу, які
розмови. «Знайшов час», – невдоволено
думає Андрій, помічаючи, як той мор-
щиться від болю, силкуючись спіймати
крихку свідомість.
Вони третю годину лежать у сирій ка-
наві. Спочатку відстрілювалися. Потім за-
чаїлися, щоб не накрили їх снарядом або
снайпер не зняв. Лютневий вітер зриває
маскування, пробирає до печінок. Руки й
ноги задерев’яніли. Скоро вдарить ран-
ковий морозець і доведеться звалювати,
щоб не врізати дуба від холоду. А наразі
щільний вогонь не дає й голови підняти.
Андрій мовчить. З того часу, як він
зрозумів, що Оксана віддає перевагу ко-
мандиру, перестав про неї думати. Йому
так здавалося. Гадав, так швидше забуде.
Але всередині все боліло й боліло. І він,
щоб угамувати той біль, напрошувався
на різні операції в тилу ворога.
Вчора розвідгрупа Дойчера потрапи-
ла в засідку. Хлопці, які вийшли на допо-
могу товаришам на чолі з Перепелицєю,
у темряві напоролися на розтяжки. Важко
сказати, чи залишився ще хтось у живих.
Здається, стріляють десь праворуч від на-
ших позицій. А може, і не наші. Вибратися
звідси без прикриття навряд чи вдасться.
Андрій помацав нагрудну кишеню:
лялечка на місці. Він звик до неї, до того,
що ця іграшка весь час рятувала його від
смерті. Витягнув її й довго уважно роз-
глядав, ніби намагався розшифрувати
секрет вишивки на крихітній сорочці.
– Це Оксана подарувала, – він показує
лялечку Перепелиці, але Павло не ба-
чить, він знепритомнів. Зате вороги за-
мовкли. Чи то патрони в них скінчилися,
чи то втомилися вбивати.
Андрій лежить на холодній землі й
дивиться в бліде байдуже небо. Величез-
ний місяць безглуздо посміхається йому
зверху, ніби й гадки не має про те, що
відбувається внизу.
«Колижзакінчитьсяця війна?» – з тугою
думає солдат і простягає руку, щоб від-
чути пульс командира. Перепелиця весь
крижаний. Але, здається, ще дихає. Треба
звалювати. Андрій підкочується під ньо-
го, перекидає на себе і повільно виповзає
з канави. До своїх приблизно кілометр.
Якби не місяць, можна було б спробувати
встати. Але доведеться місити ліктями й
колінами підмерзлий кілкий сніг.
* * *
Їх знайшли у 20 метрах від розташу-
вання, коли вже розвиднилося й обстріл
припинився. Снайпер зняв Андрія по-
стрілом у голову. Перепелиця ще дихав.
Він вижив. Кілька місяців лікарі боролися
за його життя, але поранену руку дове-
лося ампутувати.
Тепер він знову став Павлом Мохо-
вим. За допомогою волонтерів роздобув
собі крутий протез: нова рука практично
не відрізняється від старої, лише постій-
но болить.
Через півроку вони з Оксаною одру-
жилися.
А маленька мотанка, яку він знайшов
у кишені своєї куртки, тепер завжди біля
серця, без неї нікуди.