54 / 100
ДНІПРО 1-6’2019
54
з кишені рожеву в'язану шапочку й ховає
під неї розкішну копицю волосся.
У шапці дівчина якась інша. Дрібна
зовсім. Зверху натягує каску, і вишні очей
ховаються під нею.
– Не мій розмір, – сміється вона.
Підходить до машини і витягує з гли-
бини салону полотняну сумку. У ній м’які
іграшки – мотанки.
У Андрія щось йойкає всередині. До
цих маленьких полотняних лялечок,
одягнених у крихітні вишиванки та ві-
ночки, у солдатів ставлення особливе. Усі
вірять, що вони бережуть від смерті. Осо-
бливо, коли отримуєш їх із жіночих рук.
Учора командир відділення потрапив
під обстріл у районі Пісків, цілий зали-
шився, усіх інших покосило: кого двох-
сотим, кого трьохсотим відвезли. А той
дивом уцілів, мовчки підійшов до Андрія
і вийняв з нагрудної кишені пошарпану
іграшку, ніби пояснюючи причину своєї
неушкодженості: «Доця подарувала». До-
торкнувся до ляльки губами й акуратно
поклав назад у кишеню.
Щастить. У Андрюхи мотанки не було.
– Це тобі! – Оксана підходить до нього.
Протягує берегиню. Андрій зніяковіло
опускає голову, намагаючись приховати
хвилювання, червоніє, у рятівному кашлі
губиться його тремтячий голос і хрипке
«спасибі».
Комвзводу посміхається в стороні,
делікатно відвертається й удає, що дуже
зайнятий розвантаженням.
– Андрійко, що тобі привезти наступ-
ного разу? – запитує Оксана й уважно ди-
виться на хлопця.
Вона й сама хвилюється. Щоки пала-
ють. Каска, піднята до маківки, трима-
ється на чесному слові, не даючи вертіти
головою. Кучерики з-під неї лізуть в очі.
Дівчина намагається струсити їх із чола,
і каска злітає.
– Усе, Ксюхо, поїхали, – кличе Єгорич, –
треба до сонця блокпост проскочити.
Оксана піднімає каску, з надією ди-
виться на Андрія. Чекає відповіді. Або
ще чогось. Але він ніби завмер, несила
відірвати від неї погляду. Вона біжить
до машини, обертається в останній раз,
махає рукою і пірнає всередину.
– Сама приїжджай, – тихо, ледь чутно
шепоче Андрій і жадібно стежить погля-
дом за машиною, яка зникає в ранковому
присмерку.
– Солодка дівка, – співчутливо зітхає
комвзводу й ірже, ляскаючи по спині за-
мисленого солдата. – Спати йди, боєць.
Завтра знов у три розбудять.
Командир прикриває брезентом і ма-
скувальною сіткою привезений волонте-
рами вантаж і йде в укриття.
Але Андрій іще довго стоїть на місці й
дивиться вдалечінь. Спати не хочеться.
Нестерпно хочеться тиші та миру.
* * *
Командира відділення, якому доця
подарували мотанку, убило наступного
дня на очах Андрія Сидорченко, солда-
та з позивним Доча. Просто розірвало
на шматки. Коли розбирали його речі,
щоб зателефонувати дружині, у рюкзаку
знайшли лялечку. Навіщо він її з кишені
вийняв і поклав у рюкзак, незрозуміло.
Після цього бою багато хто потрапив
у госпіталь. Андрія теж зачепило, але не
сильно. Він тепер точно знав, чому. Це не
пронесло – це маленька лялька винна,
що біля серця, у нагрудній кишені.
Павла Мохова – командира взводу з
позивним Перепелиця, два місяці тому
прислали до них з району аеропорту.
Хлопець кмітливий, швидкий, відразу
всім сподобався, вишукував командирів
відділень, навів порядок, налагодив чіт-
кий зв’язок з волонтерами.
– Гей, герою, ти марно під вогонь не
лізь, – гукнув і Андрію, коли той, вигляда-
ючи бусика, маячив біля дороги. Марно.
Андюху так і тягло туди.
Іноді волонтери приїжджали вдень
і залишалися до сутінків. Андрій любив
такі приїзди. Можна поговорити. Що-
правда, розказує переважно Оксана.
Доча слухає. Йому не важливо, про що
вони спілкуються. Про якісь дрібниці.
Та хоч про сонце і небо, про вчорашній
дощ. Він слухає її, ніби вдихає запах осін-
нього листя. І немає війни. Так і слухав би
з ранку до вечора.
Але з вечора починається обстріл. І до
ранку йде інша розмова. Тупа, безглузда.
І в цій пекельній суперечці не народжу-