Дніпро № 1–6

51 / 100

51 Проза
– Слухай, а ти мені хто така, що повча-
єш?! – не витримав я. – Іди собі додому і
вчи своїх!
Марта не могла мати дітей, але я в цей
момент про те не думав.
– Я піду, – відрубала вона, хоч голос її
ось-ось мав здригнутися. – Але, якщо я
знайду Олежка, то тобі його не віддам.
Ти – клепаний псих, і син твій скоро до
дурки потрапить.
– Тобі за законом нічого не світить! –
вирвався в мене істеричний сміх.
І ми знову рушили в різні боки. А рап-
том. Буває ж…
Мені почало здаватися, що цієї ночі
Олежко надумав утекти до справжніх ци-
ган – так пройняв його мій карколомний
сюжет. Шкода, що кульмінаційна сцена
зникла разом з камерою, на яку я її відзняв,
коли малий хлипав уночі біля туалету.
На п’ятий день пошуків нарешті зателе-
фонували з поліції.
– Тихоне Івановичу, є дві новини – гар-
на й погана.
– Тільки давайте без оцього. Кажіть
одразу.
– Ми знайшли вашого сина, – повідо-
мив поліціянт. – Це гарна новина.
– Де він зараз?
– У відділку, – була відповідь. – А те-
пер – новина погана.
– Що ти робиш?! – я матюкнувся вдруге
за сьогодні. Марта кинулася рятувати ка-
меру, а Олежко тим часом вирвався і побіг
на кухню. Ми – за ним.
– Ти що – довбонувся?! – лаяв я сина,
і раптом…Ай! Ай! Ах ти ж…
– Тишо! – завищала Марта й надбігла
з горнятком холодної води. Вона миттю
загасила полум’я, яким зайнялася моя со-
рочка, і озирнулася – чи не підпалив ма-
лий одягу й собі?
– Олежику! – погукала моя гостя. Відпо-
віді не було.
– Навіжений, – пояснив я Марті, приби-
раючи свічки з-під ніг, але вона, махнувши
на мене рукою, ще раз покликала:
– Олежику! Де ти!
У коридорі ляснули вхідні двері.
– Він утік! – заволала Марта і рвонула
на вихід.
– Марто! Куди ти?! – задихаючись, я біг
за нею. – Вертайся, я сам його знайду, він
далеко не втече проти ночі!..
– Олеже! – кричала Марта. – Олеже,
вернися! Тато більше не палитиме свічок!..
Вернися!..
І вона зникла у провулку. Я подався в
інший бік: десь же цей малий зайдиголо-
ва має ховатися… На крик повиходили
сусіди. Цього ще мені не вистачало – щоб
увесь будинок назавтра знову гомонів,
який я поганий батько.
У квартирі було геть порожньо. Не ли-
шилося не те меблів – найменшої одежин-
ки. Що вже казати про камеру… Винесли
все, що ми з дружиною встигли нажити.
– Це все ти винен, – дорікала Марта, – зі
своїм кіно.
– Іди ти, – процідив я. – Якби не твоя
романтика-хрінантика, Олежко був би тут.
Задзеленчав мій телефон.
– Це – поліція, – зрадів я. – Вони знайш-
ли малого.
– Алло! Тихоне Івановичу! – озвався
бадьорий жіночий голос. – А Олег прийде
до групи сьогодні? Бо щось вас довго не-
має…
– Не прийде, – відказав я вихователь-
ці. – Температура щось… і горло…
– Нащо ти збрехав їм?! – накинулася на
мене Марта. – Чого не сказав, що ти – дов-
бонюк і налякав свого сина посеред ночі?..