Дніпро № 1–6

55 / 100

55 Проза
ється ні істина, ні надія. Нічого не наро­
джується, тільки вмирає.
Цього разу, коли приїхали волонтери,
Андрій був у наряді. Міг тільки спостеріга-
ти, як весело Оксана перекидається фра-
зами з новим командиром. У того, на від-
міну від солдата, проблем зі спілкуванням
не спостерігається. Адже Перепелиця.
Андрюха відчуває прірву між собою
та Павлом. І шанси свої розуміє. І веселу
посмішку Оксани у відповідь на якийсь
жарт лейтенанта – теж. Пазли складають-
ся. Їдке, злісне безсилля піднімає темний
мулистий осад із глибини душі.
Так і не поспілкувалися. Почався об-
стріл. Махнула дівчина на прощання ру-
кою. І поїхала. А завтра... Може, завтра й
не буде.
– Чого ніс повісив, боєць? – весело гукає
його успішний суперник. – Ти ж іменин-
ник сьогодні. Забув? З днюхою тебе, Доча.
Доча дується. «Так, день народжен-
ня. Може, Оксанка б привітала, та ти
їй локшини на вуха навішав, і вона не
встигла», – з досадою думає він.
– Слухай, на фіга тобі такий позивний?
Давай краще Дойчером будеш! – ніби від-
чувши настрій Андрія, каже командир.
Доча мовчить. Запитати, чому Дой-
чер? У новому позивному йому чується
якась мерзота.
– Та не сердься ти. Ісаак Дойчер – це
історик такий був, проти Сталіна висту-
пав ще до Другої світової війни.
Так Андрій з легкої руки Перепелиці
став Дойчером. А взагалі, Павло йому
здорово допомагав. Вони здружилися.
Та ще й земляки. Обидва з Полтави. Вия-
вилося, навіть вчилися в одному інститу-
ті, тільки з різницею у два роки.
– А ти знаєш, що Оксана-волонтер –
теж полтавка? – якось запитав комвзводу.
Тоді Андрій помітив, як затремтів го-
лос командира. Дойчер промовчав. Звіс-
но, він знав, що Оксана з Полтави. Бо вони
жили в сусідніх будинках, хоча ніколи й
не зустрічалися до війни. І знав він це за-
довго до того, як у взводі з’явився новий
командир. Розмова здавалася небезпеч-
ною. Бо нікого не хотілося впускати на цю
територію. Навіть командира й земляка.
Останнім часом ситуація в зоні про-
тистояння загострилася. Багато стріля-
ли з обох боків. З боку Донецька гатили
безладно й жорстоко. Волонтерів тепер
сюди не пускали. Небезпечно.
Оксанчина мотанка забруднилася й
потерлася. Але завжди була з Андрієм, як
і пам’ять про веселу дівчину з очима, схо-
жими на стиглі вишні. Бажання побачити
господиню ляльки іноді було таким силь-
ним, що Андрій Сидорченко потихеньку
виймав іграшку з кишені й довго уважно
на неї дивився. Ніби вона могла погово-
рити з ним про всякі дрібниці так само,
як Оксана. Він подумки розповідав їй про
військову зиму наДонбасі, про те, як їмна-
бридло бути мішенями й сидіти в окопах.
І дуже хочеться воювати по-справжньому.
У такі хвилини він занурювався в дивний
стан неприсутності, ніби втрачав відчуття
часу й перетворювався в того, кого немає