Дніпро № 1

ДНІПРО 1-6’2019

– Ну.

– Він не хоче повертатися додому.

– Що?! – заревів я у слухавку. – Такого

бути не може! Ви не того хлопця, значить,

підібрали!

– Можете приїхати й пересвідчитися.

Зараз із ним розмовляє психолог.

– І що? Психолог вирішила, що дитина

не має вертатися до батька?

– Ще поки не вирішила. Але в нас із

вами буде серйозна розмова. І, боюся, для

вас – не вельми приємна…

– От добре, Тишо, що ти таки згодився

на лікування, – говорила Марта, пригорта-

ючи мене до себе й гладячи по голові. – А

Олежка тобі віддадуть, я в цьому певна.

Вона брехала мені, бо моя теща ніколи

не поверне мені малого. Мати моєї дружи-

ни взагалі сказала, що, як я наполягатиму,

виїде з онуком у невідомому напрямку.

Утовкмачила собі в голову, що там, серед

корів, свиней і качок Олегові буде краще,

ніж у місті, де дитина могла б ходити до

дитсадка й розвиватися. Та що з неї візь-

меш. Село – воно й в Африці село.

– Йому теж прописали таблетки, – вела

далі Марта, – хотіли до стаціонару, та дід

уперся. Самі, каже, вилікуємо, аби тільки він

забув про цього… – тут вона затнулася –

вочевидь, не хотіла озвучувати того слова,

яким тесть назвав мене. – Усе буде добре.

– Добре-то добре, – бурчав я, – але ж

ми хотіли електромобіль на ті гроші купи-

ти, а не таблетки.

– Нічого, – заспокоювала вона мене, –

зате фільм скоро вийде.

Вона день у день надбігає до Кості й

питає його, коли ж уже доб’є цю стрічку.

Щоправда, іноді, насупившись, відраджує

мене від оприлюднення мого шедевру –

мовляв, я нариваюся на міжнародний

скандал, бо в тому сюжеті панує дрімуча

ромофобія.

Я відповідаю їй, що це не її бабське

діло й краще б вона напартолила варе-

ників або пельменів. Хай доведуть мені ці

міжнародні скандалісти, що вже вимерли

цигани, котрі ловлять чужих дітей і знуща-

ються з них. До речі, Мартусю, а чого це ти

їх раптом стала захищати? Ти там із ними

часом не в долі?..

Марта ображається, і тут я згадую,

що її бабуся – теж циганка, і що цю її

бабусю сплутали з якоюсь іншою, зло-

дійкою й вимагателькою, та побили на

вулиці, аж покалічили. Але ж я не брав-

ся вивчати Мартине родинне дерево,

хай уже вибачає. І взагалі – що більший

скандал, то вища популярність. Це вам

будь-який відомий режисер підтвер-

дить.

І моя «дружина на віру» покірливо

ліпить пельмені. Варить і везе мені в

палату в маленькому опуклому ема-

льованому бідончику. Мабуть-таки

одружуся з нею, хоча зараз, шельма,

поки що каже, буцімто я – не в її сти-

лі, а годує вона мене винятково задля

того, щоб я швидше одужав і придбав

синові електромобіль. Тому що, твер-

дить Мартуся, мій Олежко – крутезний

актор і свою винагороду цілком заслу-

жив.