16 / 100
ДНІПРО 1-6’2019
16
чи останнім – немає значення. Значення має його зміст, рушійний чи руйнівний...
З цього приводу наведу новий вірш
«Рабиня слів» Валентини Голубівської
:
Рабиня слів. І Ви мене купили.
Ошарм отой очікувань, розмов!
Як зорі у словах отих світили,
І, як від щастя, плакала любов!
Яким глибокимте було мовчання!
Як блискотіли діаманти фраз!
Спасибі, друже, за весну кохання,
Назавжди в серці збережу я Вас!
І біль росте: безжальна ця розлука.
Цей біль кипить: зрослися ми удвох!
Сплелись назавжди душі наші й руки.
Нас роз'єднати може тільки Бог!
(ID: 842246)
Тут теорії «оновлення» сюжету не грають. Адже перед читачем – громогласна спо-
відь. Серед якої проростає біль розлуки... І аж ніщо не здатне її приспати... Бо «зросли-
ся удвох» двоє... А роз’єднати хто ж їх у силах... Мені здається, навіть останній ІМЕННИК
тут безсилий... За відступ від догм завжди слід подякувати, як і за всяку самостійну дум-
ку... Тож поглянемо разом із цього міркування на фрагмент нового тескту
«Вітер пише
твір про нас»
від
Євгена Юхниці
:
І зелено, й похмуро – дисонанс:
Мов – рання осінь, та за відчуттями – літо.
Здається, вітер пише твір про нас,
Які могли б йти – поруч, але – лабіринти...
(ID: 842230)
Кожний художній твір мусить рухати роздуми читача далі. У всіх напрямках... Звіс-
но, коли сам читач, як і автор твору, не хоче відстати від потоку життя... І якщо це вда-
ється – вірш можна вважати твором мистецтва. За що подяка його творцю.