20 / 100
ДНІПРО 1-6’2019
20
цях та в кав’ярнях із широко відкритими
вікнами, аби поснідати й посмакувати
напоями, що обіцяли збадьорити на весь
вихідний. І ця місцинка під відкритим
небом не була винятком – поскрипува
ли стільці, відсуваючись, поспішали до
відвідувачів офіціанти. Ще трохи сон
ні. За сусіднім столиком хтось смакував
чаєм і чимось хрумкотів. Я причаївся, шу
каючи найдорожчий аромат. В закладі,
де спав цієї ночі, так пахнули сиропи, що
кави й не було чути.
Але, на моє велике розчарування, тут
її також ніхто не пив. Як це так – уранці
у Львові завжди смакують каву! Бодай
хтось один у будь-якому закладі!
Я вже було зібрався пошукати інше
місце дислокації, як раптом до мого сто
лика підійшли дві пари струнких ніжок
у босоніжках на підборах. Відсунулися
стільчики, ніжки опинилися під столом.
Я втиснувся в основу столу, аби мене ча
сом не торкнулися, і став вичікувати.
– …а я, знаєш, так давно не снідала на
свіжому повітрі! – пролунав дзвінкий го
лосок, і на третій вільний стільчик водно
час опустилися дві сумочки.
– Ти давно й у Львові не була. Столич
на «штучка»! – буркнула інша дівчина,
утім геть не злобливо.
– Ну, кожному своє. Мені в Києві до
бре. Але тут – краще! Бо вдома.
З’явилися треті ноги – в чорних джин
сах, кедах та з фартухом до колін.
– Бажаєте переглянути меню чи відра
зу зробите замовлення?
– Ем-м-м… давайте нам одну каву
по-віденськи і…
– Одне лате. А меню залишіть.
– Добре.
Фух, нарешті. Уже не надто дослухаю
чись до розмови колежанок, я налашту
вався на те, що зараз відчую його – аро
мат ледь помітної пари, що виринає з
поверхні кавового люстерка в горнят
ку, розвіюється повітрям і, досягаючи
пішохідної частини, примушує людей
на мить сповільнити крок і принюха
тися. Аромат, що для мене цінніший за
повітря. Аромат, міцніший за будь-яке
почуття. Цікавіший за будь-яку історію.
Привезений з теплих країв, обсмажений,
посилений, покращений…
Аромат моєї кави.
Минуло хвилин десять і ось знову –
кроки офіціанта. Я аж замружився в очіку
ванні, а ніжки дівчини, яка замовила каву
по-віденськи, нетерпляче схрестилися
під столом, мало мене не торкнувшись.
Дзенькнув посуд, опиняючись на сто
лі. Хлопчина прийняв замовлення – стру
дель з яблуком і сирні кульки – та пішов.
Дівчата затарабанили ложечками по гор
нятках. Я вдихнув повітря і – осікся.
– Слухай, Томо, моя кава якась див
на, – мовила, сьорбнувши, дівчина з
дзвінким голосом. У ньому тепер бриніло
здивування.
Тома зробила ковток своєї.
– Моя теж. На смак наче нормальна.
Але щось із нею не те. Ану, Марійко, дай
свою, спробую.