22 / 100
ДНІПРО 1-6’2019
22
Зітхнувши (якщо для філіжанки це
взагалі можливо), я перекинувся на істо
ту із чотирма лапами й бронзовою шер
стю. Глипнув на співрозмовницю. Її три
лискучі хвости із зазубринами на кінцях
дрібно сіпалися. Худорляве тіло було не
мовби вилите з темно-коричневого шо
коладу, що переливався на світлі. Лапи –
стрункі, шерсть на них донизу стає ще
темнішою. Трохи нижча за мене на зріст.
Вишневі очі з дуже широкими чорними
зіницями. Погляд – уважний і, як і завжди,
трохи сумний.
Шоколадниця.
На її спині було два гострих крила, але
замалих, щоб літати. Та завдяки ним дух
шоколаду міг робити дуже довгі стрибки
та приземлятися, пікіруючи, а не пада
ючи, як каменюка. Літати уміють тільки
духи, що наближені до неба. Для нас, зем
них, це непотрібна розкіш. Утім рухалася
Шоколадниця завжди дуже граційно.
– Привіт, Шоколаднице. Давно не ба
чилися.
Це тільки люди полюбляють вживати
шоколад із кавою. Насправді, їхні духи
бачаться вкрай рідко.
Хоча колись було частіше… У дні,
коли я був молодшим і сповненим надій.
Болючі спогади ввірвалися в голову,
і я трусонув нею, відганяючи мару. Не
час. І так пригнічений.
– Давно. Ти сам так вирішив.
– Так, я знаю. Але й тебе це влаштову
вало.
– Але не сьогодні. Я хочу тобі допо
могти, – мовила вона спокійно, ледь
розправивши крильця.
– Ніхто не знає як.
– Не буває такого, щоб ніхто не знав.
Просто треба шукати, а не здаватися.
Я шукала.
– І?.. – мій голос мимоволі пролунав
сповненим надії.
– Знайшла. Чи то пак… згадала. Один
мій друг… – Шоколадниця на мить зат
нулася, але тоді зітхнула й продовжи
ла: – Один мій друг якось розповів мені
історію про те, що у Львові є дух, давні
ший і за Полтвяницю, і навіть за Каменяра.
– Але ж вони такі самі, як і саме мі
сто, – здивувався я.
– Так. Та ще до збудування Львова тут
мешкали люди. А там, де є вони, – є і духи.
Часи тих створінь давно минули і вони
схожі в моїй уяві на поснулих драконів із
казок. Деякі з них видаються геть нере
альними. Та, якщо вірити легендам, один
із них іще живий. Може, і більше, але я
знаю лишень про одного. Його й можна
розпитати про те, що з тобою відбуваєть
ся. Точніше – її. Сучасні львівські духи,
навіть сімсотп’ятдесятилітня Полтвяни
ця, не знають, як пояснити багато речей,
що з нами відбуваються. Навіть наше
походження. Тобто зрозуміло, що ми всі
прив’язані до найважливіших складових
частин міста та його побуту. Але коли з’я
вилися перші духи? І чому? Гадаю, настав
час нам почати дізнаватися про це. Ми
всі дуже хвилюємося через те, що від
бувається з кавою, Філіжанику. Тому що
вона – твоя душа. А ти – її. Ми не хоче
мо, аби зник один із кращих львівських
духів. Я знаю, у минулому між нами була
непроста ситуація, і за останній місяць ти
попросив про допомогу всіх, окрім мене.
Але дозволь допомогти тобі.
Якусь мить мовчали. Я дивився на Шо
коладницю й міркував. Тіло видавалося
незвично слабким, хотілося спати – хоча
надворі стояв білий день, а крізь запилю
жене віконце в даху на підлогу падав сніп
сонячного проміння. Раніше такого не
траплялося. Раніше люди були бадьори
ми завдяки каві, і я – також. Та не тепер.
Я кивнув.
– Гаразд. І що ж це за дух?
– Її прозвано Горянкою.
2
– Це найгірша ідея, яка може бути, –
прошепотів я. Сонце, сідаючи в нас за
спинами, падало червонястим промін
ням на дерева попереду. – Ми ніколи там
не були! Як ми знайдемо дорогу назад?
Це ж ліс.
– Щоб духи не змогли відшукати до
рогу додому? Я звідси чую плин Полтви,
Філіжанику. Так, мовби ми стоїмо на її бе
резі! – мовила життєрадісно Полтвяниця.
Маленька, вкрита золотавою лускою, з
перетинками між пальцями – вона здава
лася тут, на узліссі, ще більш чудернаць