Дніпро № 1–6

21 / 100

21 Проза
– Таки щось не так. У чому ж справа? –
здивувалася Марійка.
Але я вже знав у чому. Бо за сусідній
столик подали глясе. Я міг би вчути дух
маленького кавового зернятка за п`ят­
сот метрів, а то й більше. Але зараз не
відчував нічого.
Кава втратила свій аромат.
Так тривало весь день, і наступний…
і за тиждень. Кава не мала запаху – ні в
зернятах, ні готова. Жоден її сорт.
Звісно ж, люди це зауважили. Спершу
дивувалися, потім навіть обговорювали
на радіо та телебаченні. Де ж це таке ви­
дано, аби зник запах кави! Тим паче що за
межами Львова, у інших містах, все було
гаразд. А кавова столиця України, місто,
куди їдуть посмакувати цим напоєм, де
навіть на вечерю п’ють каву, де, здаєть­
ся, вона тече в людей венами, почало
втрачати свій статус. Адже смак – то ще
не все. Люди п’ють та їдять, але найпер­
ше, що вони завше роблять, коли бачать
перед собою бажаний смаколик, – то це
вдихають його повітряні нотки. Саме це
бадьорить ще до того, як гаряча рідина
торкається язика.
Минали дні, і я розумів, що не хочу
більше ховатися під столиками в кав’яр­
нях, зачіпати дітлахів та переховуватися
від дорослих. Я потерпав від ситуації й не
знав, що робити. Та ще й, як на зло, жо­
ден інший львівський дух не уявляв, чим
мені допомогти, – ні Лікарняник, ні Вело­
сипедник, ні Свічниця з Каменярем. Ні
вони, ні решта. Хоча всі обіцяли пошука­
ти рішення і, я знаю, робили це. Полтвя­
ниця ж, одна з найстарших та найдосвід­
ченіших з-поміж моїх знайомих, узагалі
вкрай перейнялася моєю ситуацією. Ще
б пак – вона, як ніхто інший, знала, що
означає для духа ситуація, схожа на мою.
Її ріку полонили під містом, і це завдало
болю крихітній лускатій істоті. Хоч і не
зламало її дух – в основному завдяки під­
тримці її брата, духа ринв та труб, Ринва­
ря. Але такого раніше не траплялося, аби
те, чим жив дух, утрачало свої власти­
вості просто так. Тому й вістей від това­
ришів не було тривалий час – вочевидь
вони не могли нічого знайти. А я журив­
ся й переймався. Люди переставали пити
каву. Приїжджали якісь учені, щось до­
сліджували, балакали. Та це не мало зна­
чення. Причини ніхто не розумів.
А коли в місті зникає бажання пити ка­
ву, то для чого тепер йому її уособлення?
Якогось дня, коли минув місяць із не­
приємного відкриття, я, вибившись із
сил, розпитавши всіх, кого можна було,
пошукавши всюди, де міг, зрозумів, що
більше так не можу. І став потемнілою від
горя філіжанкою, примостившись посе­
ред старого непотрібного посуду на од­
ному з горищ.
– Полтвяниця повідомила, що в тебе
сталася біда.
Якби я був у своїй чотирилапій формі
й мав очі, то обов’язково б замружився
й перечекав, коли мине мара. Повірити
не міг. Єдиний дух, якого я б у житті не
попросив про допомогу й пораду, був
зараз поряд. Тому я вперто залишався
філіжанкою.
– Філіжанику, незабаром люди вза­
галі перестануть пити каву, і тоді можеш
лишатись у своїй керамічній подобі хоч
назавжди. Підозрюю, так станеться й без
твого бажання. І це, якщо пощастить мати
сили, щоби стати філіжанкою. А знаєш,
який вигляд мають горгулії? Ми стаємо
ними, коли занадто ліземо у справи лю­
дей. Але коли ми непотрібні людям – хто­
зна, чи не стається чогось іще гіршого. Та
поки цього не трапилося – припини сла­
бувати і дай бій проблемі.