Дніпро № 1

Проза

www.dnipro-ukr.com.ua

Сонячний промінь ковзнув крізь

фіранку і влучив мені прямісінько в око.

Схопившись, та ще перебуваючи в на

півсні, я з несподіванки сіпнувся й уда

рився головою в найближчу джезву. Та

з грюкотом впала з полиці, і почулися

крики. Але хто саме галасував, я вже не

бачив, щодуху втікаючи. Метнувся за

іншим начинням, що стояло на полиці,

а тоді м’яко зістрибнув за барну стійку

(добре, що баріста кудись відійшов, бо ж

не можна, аби людина мене побачила).

Там причаївся, чекаючи, доки вщухне

метушня. Передні лапи трохи заніміли –

отже, мене таки помітили. Але, либонь,

сприйняли за кота.

При більш детальному огляді, звісно,

могло видатися дивним, чому кіт має

відверто бронзову шерсть, через яку ви

дається, наче я одягнений у чудернаць

кий хутряний обладунок. Я справді був

такого самого розміру, як людські улюб

ленці, тільки худорлявіший. А ще вуха

круглі. За гарного настрою мав очі золо

тистого кольору з вертикальними зіни

цями. Коли був сердитим чи засмученим,

вони зазвичай тьмяніли й набували за

барвлення кавової пінки. Чому кавової?

Та тому, що вродився я духом кави.

І, напевне, це пролунає геть по-чудер

нацьки, та саме дух, якому понад усе по

добався напій, що бадьорив, був єдиним

у Львові чарівним створінням, яке могло

й любило постійно спати. Зазвичай, за

ховавшись десь поміж джезв та кавомо

лок на полицях у кав’ярнях, я куняв собі

спокійно всю ніч, а вранці, зачувши, як

працівники відчиняють вхідні двері, хо

вався собі де-небудь або бродив містом,

залазячи попід столики на площі Ринок,

чи вузькими вуличками. Слухав розмо

ви, вдихав улюблений аромат кави, який

не був схожий ні на що інше. Часом міг

тицьнутися носом до ноги якоїсь дитин

ки, яка сиділа за столиком, і потішитись

здивованим вереском. Ніс у мене був

мокрий і прохолодний, як і в котика. Піс

ля такого він звично вкривався кам’яним

нальотом і німів на кілька годин – адже

всі знають, що духам не можна контакту

вати з людьми. Але я б не був собою, якби

слідував увесь час правилам. Та й чого

боятися? Ну, випадало часом походити

зі скам’янілим носом, але ж він віднов

лювався за кілька годин, а день ставав

цікавішим.

Річ у тім, що я не був таким єдиним.

Усіх духів завше тягнуло до людей, і,

якщо відверто, ніхто з нас не розумів,

чому природою було закладено наше

знайомство перепинити.

Подеколи, аби не ховатися від них, я

перекидався другою своєю подобою –

керамічною філіжанкою золотистого

забарвлення і так стояв собі на полиці

весь день. За це мене й прозвали Філіжа

ником. Але форма жива, рухлива завше

була мені більш до вподоби.

Якийсь час я просидів поміж мішечків

арабіки й робусти та ще численних пля

шечок із сиропами, від ароматів яких аж

у голові паморочилось, а тоді вирішив,

що треба трохи розім’яти лапи. Обереж

но визирнув з-за барної стійки й поба

чив, що в кав’ярні сидить усього двоє

відвідувачів, та ще й не біля дверей, а

баріста, який перед тим трохи товкся на

своєму робочому місці, відійшов на кух

ню поцікавитися, чи готові вже десерти.

Момент був сприятливий. Стрімко, але

обережно, я шмигонув попід столиками

й вискочив на вулицю.

Площа Ринок потопала в сонячному

сяйві, що наче пеленою вкрило бруківку

й будинки, а люди в ньому видавалися

сяйливими казковими персонажами. Я

проскочив поміж чиїмись ногами, ледь

черкнувши по них. Одразу ж відчув, як

тілом пройшлася неприємна судома, але

руху не припинив – і вже за мить влетів

під столик на літньому майданчику біля

пам’ятника богині Діані. У затінку спершу

нічого не міг розгледіти, бо в очах досі

миготіли світлові зайчики, але згодом

роздивився й ніжки столика й стільчиків,

і краї скатертини, що мереживними по

понами захищала мене від сторонніх по

глядів. Була десь десята ранку останньої

серпневої суботи. Спека ще не почалась,

і ті, хто не любив валятися в ліжку до по

лудня та не мав бажання сидіти вдома, із

задоволенням займали столики на вули