24 / 100
ДНІПРО 1-6’2019
24
Полтвяниця, яка зазвичай співала пісень
та інколи декламувала віршики, так уміє.
Але то був звук надзвичайної сили –
дивовижний у виконанні маленького
створіння. Сповнений неймовірної при
родної міці, шуму нестримної Полтви та
вітру поміж очерету, бурхливих хвиль.
Він пройшов поміж деревами і травами,
а я відчув, як шерсть у мене на загривку
стає дибки. Поглянув на Шоколадницю –
вона почувала те саме. Щось відверте,
первозданне було в тому гарчанні-співі.
А тоді Полтвяниця замовкла й схилила
голову, заплющивши очі.
Запала тиша. Здавалося навіть, що
стих вітер і жоден шурхіт не порушував
спокою завмерлої місцини.
А тоді пролунав він. Звук.
Іще глибший, іще могутніший. Ми при
пали до землі, не в силах втриматися на
тремтячих лапах. Шоколадниця притис
нула крила до спини якомога міцніше
й завмерла. А я не втримався й роззир
нувся.
– Вона тут, – прошепотіла Полтвяни
ця. Той другий рик, те глибоке й древнє
видала вже не вона. То була відповідь.
І раптом ліс довкола ожив. Зашумі
ли дерева, захиталися їхні гілки. Тра
вою пройшовся потік вітру, прими
наючи її й перетворюючи на темне
шумовиння.
За мить щось гайнуло поміж темними
стовбурами, перескакуючи з одного на
інший так стрімко, що годі було влови
ти той рух. Я тільки смикнув головою, як
метка тінь опинилася вже по інший бік
галявини й звідти вистрибнула в освітле
не місяцем коло.
Почув, як ойкнула Шоколадниця.
Я й сам перебував немовби в трансі.
Тільки Полтвяниця не ворухнулася.
Горянка була надзвичайною. Вищою
за нас усіх – понад метр зросту. Також
мала чотири лапи, але хвіст її був утричі
довшим за ті, що мала Шоколадниця.
На спині – гребінь. Морда довша, аніж у
міських духів.
З двома парами вузьких очей.
Вона була сніжно-білою. Навіть очі
з чорними зіницями. Не таким я уявляв
того, що нічне місто, наш дім, лишилося
позаду. А ще через те, яка зустріч мог
ла нас очікувати, якщо в Полтвяниці все
вдасться.
Голова була сповнена думок, які не
міг прогнати навіть хрускіт гілочок під
лапами та перегук нічних пташок у кро
нах дерев.
Шоколадниця. Вона йшла трохи по
переду, і я дуже добре бачив, як пре
красно переливається в місячному сяйві
шерсть на її гострих крильцях. Колись я
саме такою вперше її побачив – уночі,
коли невелика срібна ложечка з вишне
вим візерунком на ручці, що весь день
пролежала на полиці в кав’ярні й ні в
кого не викликала підозри, перекину
лася раптом на струнку невелику істоту
з гострими вушками, крилами й трьома
хвостами, які металися в боки за кож
ної емоції чи думки Шоколадниці. Я тоді
також був у своїй «побутовій» подобі.
Філіжанкою, яка покотилася зі столу й на
землю зістрибнула на чотири лапи.
Тоді ми й познайомилися.
Як багато часу звідтоді минуло!
Але я не мав можливості більше зга
дувати та журитися – Полтвяниця зупи
нилася. Ми саме вийшли на невелику га
лявину. Я хотів щось запитати – але вона
тільки блимнула на мене очима, насупив
ши брови, що із цим милим і життєрадіс
ним духом траплялося вкрай рідко. Я за
крив рот, не видавши ні звуку.
Полтвяниця прихилилася до землі,
немовби до чогось прислухаючись. По
вела плечима й хвостом, від чого вида
лося, наче її тілом пройшлася хвилька.
А тоді виструнчилася й, здійнявши голо
ву до неба, загарчала.
Я ще такого не чув і не очікував, що