Дніпро № 1–6

25 / 100

25 Проза
духа Знесіння. Але те, що побачив, було
просто надзвичайним.
Не уявляв, як розмовляти з нею, тим
паче – про щось просити. Вона була не
просто старшою за Полтвяницю та місто,
що постало на берегах уже схованої ріки.
Горянка була древньою. Це було видно
не лише з її розміру, а й із манери рухати­
ся – то швидше за вітер, коли вона пере­
стрибувала з дерева на дерево, то плав­
но й ледь із завмираннями – на галявині.
Вона зупинилася за два метри від нас,
роздивляючись.
Я поглянув на Полтвяницю – та лише
мовчки дивилася на Горянку.
– Це ти мене покликала? – спитав
зрештою дух Знесіння. Голос був низь­
ким та глибоким, і при кожному слові
наче клекотав. Але злості в ньому не
було.
– Так. Мене звуть Полтвяницею, – мо­
вила моя товаришка без тіні страху. А от
у мене тремтіли коліна, скажу чесно. Не
так від переляку, як від захвату.
– Дух ріки? Я пам’ятаю, як ти народи­
лася, – мовила раптом Горянка, розгля­
даючи маленьку, розміром із кошеня,
Потвяницю. – Думала, ти підростеш.
– Я не пам’ятаю, щоб якийсь дух ріс, –
відверто сказала та, ніскільки не обра­
зившись.
– Бо ти ще молоденька. Хоч і вмієш
співати мовою природи, – голос
білосніжної істоти трохи потеплішав,
але за мить знову став дещо моторош­
ним: – Здивована, що ви прийшли. Мало
хто наважується. Ви, міські духи, боїтеся
древніх створінь. Хоч ми всі одного пле­
мені. Просто ті, хто народився давніше,
таки трохи більші. Але нас геть небагато
лишилося. Ми інколи спостерігаємо за
вами… але не надто часто. Суєтність і
поспіх, розбудова міст подеколи викли­
кають головний біль. Мій ліс мені дорож­
чий. Хоч із кожним роком він стає все
меншим. Завдяки тим, кого ви так люби­
те… Але то зайве зараз. А ви хто такі?
– Мене звуть Філіжаником, а це – Шо­
коладниця. Ми духи кави й шоколаду. –
сказав я, намагаючись бути спокійним і
врівноваженим. Серце билось, як шале­
не.
– А що таке кава й шоколад? – здиву­
валася Горянка.
3
Вона мешкала всюди і – ніде. Тому що
подобу приймала не так, як ми, малеча.
Горянка розчинялася в Знесінні. Її тіло
ставало не просто невидимим, а части­
ною середовища. Вона не була істотою,
відділеною від свого світу. Якщо я звик
сприймати філіжанку як альтернативну
оболонку, і так само ставилася Полтвя­
ниця до своєї подоби камінчика, а Шоко­
ладниця – до форми ложечки, то Горянка
сприймала своє чотирилапе тіло як щось
тимчасове, стаючи такою вкрай рідко.
Вона жила в тіні дерев та була прожилка­
ми в їхній корі, росою на траві, камінця­
ми на берегах струмків. Вона місяцями,
а то й роками не перевтілювалася на білу
істоту – просто тому, що не мала потре­
би, а існувати єдино цілісною із хащами
було для неї комфортнішим та кращим
варіантом. Та все-таки метаморфоза ча­
сом відбувалася, і саме завдяки цьому
дух не забував людської мови, пильную­
чи за городянами, які гуляли парком, та
загалом усвідомлював, що відбувається в
навколишньому світі. Хоча її й не тягнуло
до людей так, як нас. Горянка сприймала
їх просто, як іще одних істот, які населя­
ють великий світ. Хоч і розуміла, що він
багато в чому належить саме їм.
Їй було більше трьох тисяч років. Вона
пам’ятала не тільки заснування Львова
та народження Полтвяниці. За її пам’яті
люди віддавали шану Світовиду й Перу­
ну на пагорбах, досі вкритих деревами.
Будували капища та поселення, прокла­
дали дороги, мощені вапняковими плит­
ками. Ті часи давно канули в Лету, а дух
пагорбів досі мешкав у листі й землі. Тоді
й мушель на Знесінні було більше, ніж те­
пер – скам’янілих, полишених ще водами
Сарматського моря. Та коли ті води віді­
йшли – уже не пам’ятала навіть Горянка.
Хоч одного з духів тієї водойми ще заста­
ла, але відмовилася називати нам його
ім’я. Той очевидець давно закам’янів, на
багато тисячоліть переживши своє сере­
довище тільки завдяки полишеним у пі­
ску мушлям.