Дніпро № 1–6

23 / 100

23 Проза
кою, аніж я та Шоколадниця. – І взагалі-то
це не ліс, а регіональний ландшафтний
парк. Називається Знесіння.
– Я знаю його назву! – нервово промо­
вив я.
– То чого тоді?
– Як нам ця назва допоможе? Як ми
знайдемо ту Горянку? Ви ж тільки чули
про те, що вона мешкає десь у найдаль­
ших закутках Знесіння. Але де саме? І
чому ліс… парковий дух називається
саме так?
– Бо народилася вона на горі Род-Ба­
ба. І опікується всіма пагорбами міста в
цьому районі, які ще не забудували, – ус­
міхнулася Шоколадниця. – Що таке, Філі­
жанику? Я не пам’ятаю, аби ти колись чо­
гось боявся.
Це справді було так. Я завжди був не­
величким, але відважним. Погляд вишне­
вих очей Шоколадниці був трохи здиво­
ваним. Я постарався взяти себе в руки.
– Добре. Вибачте. І дякую, що робите
це для мене, – мовив присоромлено.
– Я знаю як покликати Горянку. Я та­
кож дух природи, а не людських творінь.
За часів моєї з’яви таке ще пам’ятали. І як
я сама не дотумкала відразу розшукати
цього давнього духа? Але не треба ро­
бити це тут. Ми маємо відійти якнайдалі
від кам’яного міста. І має бути темно.
Давні духи прокидаються тільки поночі.
Хоча… я не назвала б їх сон власне сном.
То радше очікування. Просто вони не по­
любляють день.
– Чому?
– Бо вночі засинають люди й не стає
денної суєти. Я знаю, ти звик до мого
вічного руху. Я намагаюся ніколи не
піддаватися поганому настрою, бо сама
себе в такі моменти не люблю. Але зга­
дай Каменяра: як він дратується, коли
хтось занадто голосно вмикає музику
чи гудуть автомобілі. З плином століть
духи мають погану звичку ставати ве­
редливими й важко сприймають те, що
темп життя у світі зростає, – Полтвяниця
зробила перший крок під дерева, а тоді
раптом зупинилась і поглянула на мене
й Шоколадницю. – Я знаю, що ви теж не
минулого року народились, але все-та­
ки… трохи молодші. Тому якщо колись я
стану буркотіти, як стара баба, дайте мені
по хвосту, гаразд? І нагадайте, як чудово
влипати в різні пригоди.
Я пирхнув, а Шоколадниця усміхну­
лася.
Ми пішли до парку.
Крок за кроком, година за годи­
ною. Уже запала ніч, і серед дерев геть
стемніло б, якби нині не була повня.
Місячне проміння пробивалося крізь
листя, падаючи на землю. Пахло листям
і травами, вогкуватою землею та прохо­
лодою. Ми йшли неквапом, бо інакше
Полтвяниці з її лапами, пристосованими
до проживання у водному середовищі,
було б важко. Але навіть неспішно ми,
маленькі духи, просунулися далечень­
ко.
Місцевість була горбистою, і дово­
дилося повсякчас долати підйоми та
спускатись у видолинки. Довкола щось
сюркотіло, перегукувалося та шурхотіло.
Але звірята нас не лякали. Та я все-таки
відчував дивне тріпотіння в грудях – від