Дніпро № 1

Проза

www.dnipro-ukr.com.ua

– Нічого особливого в моєму наро

дженні не було. Я не з’явився, як от ти,

Шоколаднице, у цукерні Андреоллі чи

в якомусь іншому особливому для кави

місці. Я народився в 1850 році, кав’яр

ні на той час уже були в місті. Просто…

вочевидь, настав такий момент чи що.

Якийсь купець із Відня завіз партію по

суду, і одна пані придбала собі кавовий

сервіз. Одна з філіжанок раптом відчула

себе якось інакше, зачувши аромат кави.

То був я. Та й ви самі знаєте, як воно бу

ває.

Шоколадниця з Полтвяницею пере

зирнулися.

Світало. Ми сиділи на порожній площі

Ринок.

Я відчував, що неймовірно хочу спа

ти – просто-таки як людина після без

сонної ночі.

– Давайте зустрінемось пообіді – мо

вив я, позіхнувши. – Поки не маю відчут

тя, наче збираюсь просто сьогодні взяти

й померти. Каву ще нині у Львові пити

муть. Вчора було вдосталь бажаючих, які

роблять це через смак, за звичкою і че

рез її склад, а не через запах.

– Ой, я й забула, який ти сонько, – бур

кнула Шоколадниця. – Гаразд, але не ля

гай десь у павутинні на горищі. Знайди

нормальне місце для ночівлі. Бо потім

ходитимеш увесь бруднющий.

– Розкомандувалась, – миркнув я і вже

повернувся, щоб піти. Але тоді дещо зга

дав. Глянув на двох духів – одного кри

латого і темного, та іншого – дрібного й

золотистого: – Дякую, дівчата.

Була одна каварня на Вірменській,

яку я полюбляв за… комірчину. Саме

так. Адже, крім мітли і швабри, там

завжди стояли стоси пледів, які в теплу

пору року ніхто не використовував.

У комірчину ту заходили доволі рідко,

коли це робили, то двері скрипіли заз

вичай так оглушливо, що не почув би

хіба мертвий. Той скрип справно попе

реджав маленького дрімаючого духа,

що варто сховатися. Тому й сьогодні, не

знаючи, куди ще податися, аби не бути

потім у павутинні й не осоромитися

перед Шоколадницею, я прошмигнув

до місцинки, що здавна полюбилася.

Втрапив сюди крізь невелике віконце

під дахом, що виходило на карниз, який

ішов фасадом будинку й видертися на

який було неважко завдяки декоратив

ній драбинці із квітами, що прикрашала

стіни закладу. Пролізши в те віконце, я

з розгону гепнувся просто на полицю з

поскладаними на ній пледами. Ну про

сто ідеально!

Почувався таким утомленим…

Так само колись маленька філіжанка,

скотившись зі столу, приземлилась на

подушку, яку господиня забула на стіль

ці, заливаючи кип’ятком запашну мелену

каву. З того часу я полюбив м’які поверх

ні й те, як солодко на них можна було по

спати.

Подумай, що вплинуло на тебе в день

народження.

Утому як рукою зняло.

Насправді місць, де могла б зберігати

ся подушка стасімдесятилітньої давнини,

у Львові могло бути багато. Але чого ще

тут було вдосталь, так це духів, об’єдна

них любов’ю та бажанням допомогти.

Я описав усі її деталі, які міг згадати, –

добре, хоч пам'ять мав добру. Невелика

й кругла, зеленого кольору, з вишитим

посередині срібним вінком з дрібними

червоними квіточками. І літерами «СЗ» –

які, мабуть, мали відношення до дому чи

родини, у яких я з'явився.

Ми пролазили скрізь, у будь-які щі

лини будь-яких будівель. Коли не могли

втрапити до квартир через двері й вікна

– Ринвар запливав через труби. Інші духи

протискались крізь незачинені кватир

ки, двері, навіть димарі. Львів сповнився

рухом незримих істот. Ми шукали. Минав

день за днем, тиждень за тижнем. Вели

чезне місто потребувало часу. Та ніхто не

здавався.

Я почувався вкрай дивно. Щодня все

слабшав і водночас усвідомлював нові

почуття, які заповнювали груди. Тепло

і вдячність сповнювали мене по вінця.

Навіть якщо нічого не вдасться… навіть

якщо ми нічого не знайдемо… маленькі

духи, кожен зі своїм характером, своїми