28 / 100
ДНІПРО 1-6’2019
28
примхами й вередливістю… не покину
ли мене. Моя команда, моя сім’я. Хоч би
як закінчилося це випробування, воно
було вартим того.
А тоді раптом кава втратила не тільки
аромат, а й смак.
І одного дня її ніхто не заварив.
Я просто відчув це – як заніміли кін
цівки й дихати враз стало якось важко.
Груди стиснуло невидимим кільцем. По
глянув униз – на пальцях з’явився кам’я
ний наліт. Перевів погляд на ще зачинені
двері кав’ярні, у якій ночував, – крізь
віконце в їхній верхній частині проника
ли промені сонця, що найпершими обій
мами лагідно будило Львів.
Захотілося побачити Шоколадницю.
Кава та шоколад не тільки в уяві лю
дей були поряд. Ми також. Колись дав
но, як були ще геть юними. Найкращими
друзями. Коли раптом я відчув, що став
люся до неї якось по-іншому. І сказав про
це, не думаючи про наслідки. Чомусь ду
мав, що не може бути духів, які б краще
пасували одне одному, ніж ми. Та й бага
то хто так вважав.
Тільки не Шоколадниця. Бо ще до
мого народження вона познайомила
ся у своєму рідному пасажі Андреоллі
з іншим його духом. Цукерником. Тим,
хто опікувався цукром у Львові, а одно
го дня зіштовхнув з дороги, з-під копит
коня, маленьку дитину, яка з неуваж
ності вибігла на проїжджу частину. У ту
мить багато ошелешених містян поба
чили, як щось схоже на сріблястого кота
з чорними плямками раптом упало на
узбіччя кам’яною статуєю й розбилося.
Ніхто не міг достеменно сказати, що тоді
трапилося, бо всі були ошелешені кри
ком матері, котра кинулася до неслухня
ного, але здорового й неушкодженого
маляти.
Я не знав про це. Пізніше розповів
Лікарняник. Шоколадниця ж… просто
дала тоді мені відкоша. Не прогнала й
не образила, але… Сказала, що не хоче
змінювати своє життя, і їй добре, як
є. То була така маленька драма у світі
львівських духів, яка одному з них роз
била серце. Згодом я зрозумів подругу,
якій ще дуже боліло, хоч образа все-таки
жевріла в серці. А потім ми не бачилися
ціле сторіччя. Тому що я образився.
Але коли мені знадобилась допомога,
вона не вагалась і миті, чи прийти.
Зітхнувши, перемагаючи заніміння
й поколювання в лапах, я подався на її
пошуки. Перестрибнув з полиці на вікно
й, поторсавши замочок, з трудом відчи
нив його. Вибрався надвір і там морда
до морди зіштовхнувся з Полтвяницею.
Здається, вона в останні місяці геть за
була про свою річку й стала моїм духом-
охоронцем. Я був безмежно радий цьому
дрібному лускатому створінню. Особли
во сьогодні.
Відчував, як лапи втратили чутливість
нижче колін. А може, справа не в тому,
що кави ніхто не заварив? Може, її й
пили, але за звичкою? А для духа замало
такого… замало буденності. Має бути
любов людей до того, що ми оберігаємо.
Як і казала Горянка.
Від цього стало так сумно. Але навіщо
показувати це друзям? Вони й без того
стурбовані та й роблять усе, що в їхніх
силах. Подеколи хтось кам’яніє… Нехай,
зазвичай це стається через необереж
ність і надто відчайдушне прагнення
допомагати людям. У моєму випадку все
трохи по-іншому… То що ж.
Я посміхнувся.
– Доброго ранку, Полтвянице!
Вона чомусь дивилась на мене круг
лими очима. Мала якийсь ошелешений
вигляд.
– Ми. Її. Знайшли, – видихнула. –
ЗНАЙШЛИ ТВОЮ ПОДУШКУ!
– Подушку? – тупо перепитав я. Звісно,
розумів, про що вона, але знання після
усвідомлення неминучої загибелі й при
мирення із цим давалося важко. – Але…
мені потрібно знайти…Шоколадницю.
Полтвяниця закотила свої блакитні
очі так високо, що я навіть не знав, що
вона так уміє. З її грудей вирвалося важ
ке іронічне зітхання, притаманне пере
важно духам жіночої статі, але поясню
вати його вона не стала. Натомість вже
за мить знову звернула на мене погляд
вузьких зіниць.
– Знайдеш. Ходи за мною. І швидко.
Швидко не вдалося – лапи не слу