Дніпро № 1–6

29 / 100

29 Проза
халися, і я відчував їх усе менше. Як на­
слідок – ледве сплигнув на дорогу та
плентався за Полтвяницею, переставля­
ючи кінцівки, мовби були чужими. Ми не
пройшли ще й однієї вулиці, і треба було
висунутися на проспект, яким уже снува­
ли перші перехожі та їздили авто – а це
означало, що слід проявити обережність
і стрімкість. Важко зітхнувши, я спинився.
– Полтвянице, це кінець.
Вона здивовано на мене поглянула.
– У сенсі «кінець»?
– У прямому. Я не можу йти. Мої лапи
почали кам'яніти.
– Я це помітила. Але не спиняйся,
прошу. Вони кам'яніють повільно, і ми
обов'язково встигнемо. Тут недалеко –
за двадцять хвилин будемо на місці. Нам
треба дістатися до підвалу однієї анти­
кварної крамниці. І необхідно, щоб ти
там був. І якнайбільше наших друзів. Уза­
галі, я гукнула, щоби кликали всіх, кого
вдасться швидко знайти.
– Але що ж там?
– Та не те трохи з твоєю подушкою, –
ухильно відповіла вона, а тоді раптом
звела очі догори, і я побачив, як на її мор­
дочці проступило полегшення.
Тінь майнула бруківкою, приземляю­
чись поряд з нами, і затріпотіла малень­
кими крилами.
– Перетворюйся на філіжанку. Уже.
Доки є ще час, – без тіні усмішки промо­
вила Шоколадниця.
Я відчув, як сповнює мене тепло від
того, скільки хвилювання було в її очах.
І, глибоко вдихнувши та налаштував­
шись, зібрав сили, яких лишилось зовсім
мало, для перетворення.
Шоколадниця схопила зубами за вуш­
ко невелику філіжанку, вкриту кам’я­
ним нальотом, і, відштовхнувшись за­
дніми лапами, спурхнула на найближче
підвіконня, а тоді – великими стрибками
все вище й вище й уперед.
– Я наздожену! – гукнула золотава
Полтвяниця десь позаду, а тоді, певне,
шаснула в якусь тінь, аби не скам’яніти
дорогою, зіштовхнувшись із людьми.
Я втратив лік часу, коли перед очи­
ма замиготіли фасади будинків, змазані
люди внизу, шматки покрівель, дороги,
які Шоколадниця перебігала, стрімко й
сильно відштовхуючись лапами, а у ву­
хах панував гул від звуків, що сповню­
вали простір довкола. І тут вона різко
зупинилася, та так, що мало не випустила
мене із зубів. Ото була б історія, якби я в
останній момент розбився!
– Пло-о-обач, – вичавила подруга,
обережно кладучи мене на тротуар у
якомусь порожньому завулку. – Ти мо­
жеш перекинутися?
Я зміг. Утомлено впав, розпростерши
лапи й поклавши голову на землю, і кіль­
ка хвилин просто дихав та чекав, коли
припинить крутитись голова. Зрештою
підвівся.