Дніпро № 1–6

47 / 100

47 Проза
наскакували одне на одне. Та мені було
байдуже: я ніби знову опинилася у фен-
тезійних очеретах, де нікому ще не відо-
мий автор обнімав мене, пильнуючи, аби
я не зірвалася й не впала туди, до прірви.
Адже крила мої кудись відніс буревій.
Отой самий, що налетів, коли вперше Іво
вийшов на сцену з кількома аркушами в
руках і почав декламувати вірші. А я за-
пропонувала переписати їх прозою. І з
тих його зосереджених, хоч і знервова-
них, рухів почалася моя до нього любов.
– Ти гониш, Олівець. Яка любов? – смі-
явся Білорус. – Але як для драми – доволі
потрібна колізія. Розібралася в собі – і то
добре. Тепер ось підрихтуєш імена-пріз-
вища героїв – ніхто й не подумає на на-
шого дружбана.
– Дай Боже.
– До речі, гарний термін – ногописи.
Вживатиму. Хоча у випадку з Дідовичем
замість ноги може бути й щось міцніше.
– Вічно цей поручик Ржевський все
опошлить.
Я побігла до парку й там, придбавши
собі стаканчик американо й порцію мо-
розива, налаштувала каву-глясе. Дідович
мені завше казав, що це шкідливо для
здоров’я. Я йому вірила й утримувалася.
А сьогодні вже можна… бо вільна.
– А, це ви та Оля Олівець, яка п’ять ро-
ків кохала Іво Дідовича й надихала його
на такі цікаві сюжети? – запитала мене
знічев’я якась дівчина – старшокласниця
чи студентка, біс його зна.
– Хто такий Іво Дідович, щоб я його
надихала? – вдала я здивовану, бажаючи,
втім, щоб і справді цього не знала.
– Двійник? – знизала плечима дівчина
й побігла далі.
«Про вовка помовка», – тьохнуло
межи ребер: він наближався сюди, ішов
просто на мене. Зараз можливі три варі-
анти розвитку подій:
1. Попросить, аби я повернулася й
далі допомагала йому в літературі.
2. Скаже, що Запоржанян мав рацію…
і взагалі – я не така вже страшна, як мене
описує та журналістка, зі мною можна
мутити.
3. Просто пройде повз, на прощання
кинувши: «Ну й стерво ж ти».
А поки в мене лишалося небагацько
секунд, я повільно й невблаганно мліла,
споглядаючи його міцне тіло, дивовижні
музичні пальці й не менш чудернацькі
очі кольору зелених свят, і серце тріпа-
лося, мов одірване від аорти, адже з та-
кими, як Іво, якщо «мутити», то можна
лише за кілька дюймів від прірви.