Дніпро № 1

ДНІПРО 1-6’2019

гу Марту. Оту, що грала матір хлопчика.

Я давно вже думав про те, щоб її завербу-

вати в мамки Олегові. Вона добре готує,

та й дупця в неї непогана – саме те, що по-

трібно голодному татові.

Отже, Марта прийшла, Олежкові при-

тягла пляшку газировки. Малий, поки ми

лаштували вечерю, тієї газировки надуд-

лився й раз у раз бігав до туалету. Ледве

вклали його спати, спасибі гості моїй, каз-

ку почитала, колискову проспівала, то й

задрімав.

А я тим часом запалив свічки, щоби

під Мартусиного улюбленця Джо Дас-

сена, світла йому пам’ять, укласти її на

іншу канапу та випустити пару. А що

робити – жінкам потрібен ритуал, та й

Марта, скажу вам, така птаха, що з нею

не можна отак, з нальоту. Вже раз про-

бували – озиралася на найменший шур-

хіт і врешті зізналася, що нема настрою.

Ну, цього разу хай тільки зникне настрій,

я ж їй покажу.

Почав я її цілувати, куди тільки влучав,

і Мартуся вже було розімліла, коли:

– Зажди. Здається, чадо твоє прокину-

лося.

– То тобі ввижається, – сміявся я, за-

пускаючи руку їй під кофту.

– Та ні, он іде, – сіпнулася гостя й указа-

ла на двері.

Дідько. Марто, ну от якого нечистого

ти цей лимонад купувала. Тепер іще цілу

ніч біганина буде. Олежко відчинив двері

й завмер:

– Тату!

Він не наважувався йти далі.

– Що таке? – не витримав я, була вже

дванадцята година й на настінному годин-

нику, і в моїх штанях, а воно оце до туалету

ніяк не добереться.

– Давай я тебе притримаю, зайчику, –

кинулася на допомогу Марта. Взяла дітва-

ка за руку й повела коридором.

За мить я почув ридання.

– Олежику! Ну чого ти плачеш? Скажи,

що сталося? – бідкалася майже мачуха. –

Тобі щось наснилося?..

Тут до мене дійшло, що сина налякали

свічки. І, до речі…

– Марто! – крикнув я. – Постійте там!

Я зараз!

– Спокійно, спокійно, малесенький, усе

буде добре, – втішала його наша гостя. –

Тишку, та задмухай ті свічки, ти що, не ба-

чиш – дитина боїться!

– Та що ти мелеш! – розсердився я. –

Яке «задмухай», творчий процес пішов!

Камера вже насувалася на Олежка. Ну-

бо. Останній сльозливий епізод – повер-

нення сина до матері!

– Ану, сину, кинься тьоті Марті на

шию, – скомандував я.

Малий раптом перестав плакати й на-

супився.

– Ну! – підганяв я його, доки сльози ще

не висохли.

– Не хочу! – враз затявся Олежко. –

Я хочу спати! – і спробував прослизнути

повз мене, але я піймав його за рукав.

– Стій!

– Не буду! – і мій малий стукнув мене по

руці, а тоді…

– Ай! Ти що – кусаєшся?.. – я не стри-

мався й матюкнувся. – Батька – кусати?

– Пусти мене! – крикнув Олежко.

– Не пущу! – наполягав я. – Стань там,

де я сказав!

– Тишо, припини! – втрутиласяМарта. –

Зараз ніч, дай хлопцеві спокій!

– А тебе не питають! – уже лютував я і

пхнув Олежка поперед камери. Аж тут…

– Дай спокій! – і мій син ухопив три-

ногу, на який була закріплена моя каме-

ра – і... Тринога перекинулася, камера

опинилася долі. Дітвак щосили вдарив її

ногою.