Дніпро № 1–6

49 / 100

49 Проза
пробіл. Мені треба, щоби малий поплакав.
А воно мовчить – і край. Уже і бив, і заляку-
вав, і в кімнаті самого зачиняв. Нуль реак-
ції. Думаю, дідько, ну, якось уже без того
плачу викрутимося. Поправимо сценарій.
У вихідний поїхав я рибалити й малого
з собою повіз. Уловили кілька здоровець-
ких рибин, і надумав я спекти їх на вог­
нищі.
Аж раптом Олежко як не розреветься!
– Тату, загаси! Загаси, тату! Ти згориш!
Я відвів малого, обняв. Запитав у нього:
– Чого це ти вогню боїшся?
– Я…я бачив, як горів будинок…– плу-
тано пояснював син.
Що ж – мусив залити полум’я. Біс із нею,
з рибою. Олежко за кілька хвилин уже га-
няв берегом, мовби нічого й не сталося.
І тут мене осінило. От ніколи ще не
було, щоб жодних ідей – і раптом така ве-
лика, жирна, хвостата еврика…
– Олеж! – гукнув я.
Малий підбіг. Дивився на мене й чекав,
що ж я йому скажу. Або дам.
– Ти в мене молодець, – урешті пору-
шив я мовчанку, не надумавши нічого ін-
шого.
Байдуже. Тепер я знаю, що робити з
тією сценою. Сину, ти – геній. Увесь у бать-
ка вдався…
Отже, малий може розплакатись, якщо
його налякати вогнем. Що ж. Це ми й зро-
бимо. Розкладатимемо біля табору багат-
тя, і я зніматиму сльози свого дітвака круп-
ним планом. Ох, як ми заживемо, коли наш
геніальнийвитвірмистецтвавийденаекран!
Зйомки пішли просто бомбезно! Та й
малий повеселішав. То вранці не міг його
добудитися, а це вже біг до садка, аж під-
стрибував, і з розгону кидався в групу, на-
віть не помахавши мені, батькові своєму,
на прощання.
І я, висолопивши язика, переглядав
епізод за епізодом, і Костя, що монтував
наше збіса драматичне й неймовірно
пригодницьке кіно, тільки головою хи-
тав:
– І як ти оце його підловлюєш? Чи за-
ставляєш плакати? Га? Ану-бо, колися!..
Вихователька, коли я забирав Олежка,
довго мовчала, а потім відвела мене в ку-
ток і зашепотіла:
– Щось таки з ним не те. Став боязким,
у ліжко мочиться…
Мене такі скарги завжди бісять. Ніби
ти сама не пісяла в ліжко й у штани в п’ять
років.
– А в вас що ж, простирадл запасних
катма? Я принесу.
– Та Бог із ними, з простирадлами! Я
не про те… Він почав боятися… Показую
червону картку, питаю в діток: «Що буває
червоного кольору?» І Олежко – уявіть
лише! – розплакався! А тоді втік до спальні,
сидів там і ридав, аж доки обід почався…
– То не показуйте їм того червоного ко-
льору, хто вас змушує! Придумайте якесь
інше заняття, ви ж педагоги!
На цьому наша розмова скінчилася,
я допоміг синові застебнути куртку й вивів
надвір. «Щось із ним не те». Еге, давайте
припинимо зйомки й почнемо тягати ди-
тину по лікарях, бо, бачте, виховательці
щось там привиділося.
Схоже, що й у малого з «педагогами»
якийсь конфлікт вийшов, бо додому
вертався понурий і навіть
вечеряти відмовився.
А сьогодні син геть сказився!
Запросив я на вечерю свою подру-