46 / 100
ДНІПРО 1-6’2019
46
схочеш писати, я лише зрадію, бо це
звільнить мене від необхідності зацик
люватися на літературі і я зможу просто
думати про тебе.
– Це ще для чого?
Цього питання було доволі, аби я тріс-
нула дверима щомоці та, підхопивши на
руку плащ і взувшись, вискочила з квар-
тири світ за очі. Іч, знайшов що питати!
І це після п’яти років мого невсипущого
бдіння над твоїми, чорт забирай, ногопи-
сами! Тепер же ж воно відомий письмен-
ник і приндиться, як індик у пору стате-
вого дозрівання. Тьху, а щоб тебе! «Для
чого?» Невже незрозуміло, що мені до
клямки твої гроші й навіть дах над голо-
вою, який ти час від часу надаєш мені як
альтернативу вокзалу, просто я люблю
тебе й лише тому зголосилася читати оте
все, що ти понаписував! Але ти цвях клав
на мої почуття. Бо будь-яка поверхня, на
яку кидаєш свій трав’янистий погляд, по-
винна віддзеркалювати тебе. А якщо не
віддзеркалює, то до біса її, таку недолугу
поверхню.
От тільки я – не поверхня. Білорус ка-
зав – поетка.
– Олю, ти не можеш мене кинути! – біг
сходами за мною Дідович. – Після якоїсь
тупої репліки Петруся, хай йому чорт!
– До чого тут Петрусь! – пручалася
я, захлинаючись сльозами й соплями. –
Я не допоможу тобі більше нічим! Ти не
вмієш писати… Я рятувала тебе лише з
тієї причини, що ти зовні цікавий… і га-
дала, що ми спільними зусиллями зможе-
мо приховати твоє невміння… я помиля-
лася… Бог бачить його… й одного разу
він нас обох покарає…
Ота нахабна журналістка завтра вже
напише, що Іво виставив мене з кварти-
ри, бо жирна прищава тітка під сорок не
сміє претендувати на такого молодого
красунчика, хоч би що вона там казала
про її, журналістчин, мозок. А рудий па-
рубок придумає свою версію: я справді
писала тексти замість Дідовича, і тепер
ми не домовилися про гроші, тож розі-
рвали контракт. Ревнивець складе цілу
любовну історію, де не буде жодного
слова правди. І лише літературознавець
скаже діло: проблема вся у постмодерні,
стагнації, прокрастинації, толеруванні
тригерності та дискурсі.
Але наразі про це ніхто з них не знає.
Білорус же почув носом, що пахне кров’ю
й заплаканою подушкою:
– Олівець, а напиши-но про це нове-
лу. Тільки свою. Я тебе до одного крутого
журналу пораджу.
– Тільки ж ти нікому-нікому про те, хто
прототип.
– Його й без мого доносу всі впізна-
ють.
Мені нема куди відступати. Тим біль-
ше – той Петрик…
– Гаразд. Спробую.
І мої рядки не трималися купи, слова