30 / 100
ДНІПРО 1-6’2019
30
– Куди? – спитав, поглянувши на зане
покоєну Шоколадницю.
– За рогом. Але спершу я мушу щось
тобі сказати, – вона мить збиралася з
думками. – Річ у тім, що ми такого ще не
бачили. Там у підвалі такий собі склад ан
тикваріату, який не виставлено в крам
ничці. В одному кутку стоїть коробка,
з неї повитягувано різні речі. Серед них –
кілька однакових подушок. Таких, як ти
й описував, тільки то, мабуть, був цілий
набір, а не лише та, яку ти згадував. Їхній
колір збляк і вишивка дуже нечітка, але
в цей підвал забрів сьогодні рано-вранці
Ринвар – і він навіть на мить не сумнівав
ся, що то ті подушки, що треба. Бо зви
чайні ж ніхто не охороняв би. А ці – так.
– І хто ж їх охороняє?
– Не знаю, чи це «хто». Радше, «що», –
пробурмотіла Шоколадниця, дивлячись
на мене широко розплющеними вишне
вими очима. – Ми б спробували викрасти
всі подушки, але, боюся, це неможливо.
Треба, щоб ти сказав, яка з них – саме
твоя. За неї й боротимемося.
– Мені не подобається те, про що ти
говориш. Якщо там щось таке… небез
печне… то я не хочу, аби ти туди йшла, –
сказав упевнено. Страх крилатого духа
резонував у мені, посилюючись. Я на
мить навіть забув про погане самопо
чуття.
– Ти б заради мене пішов? – кліпнув
ши, спитала Шоколадниця.
– Звісно.
– То й не кажи дурниць. Ходімо.
Ми зайшли за ріг і опинилися перед
іще замкненими дверима антикварної
крамниці, до якої я ще жодного разу не
зазирав. Неподалік, при самому фунда
менті, виднілося невелике прямокут
не вікно з рамою, у якій мали бути два
скельця, але обидва були наразі відсут
німи. Підозрюю, вибитими досередини
якимись маленькими кількасотрічними
звірятами. Дерев’яна перетинка з рами
теж лежала поряд на землі.
– Дерев’яник протискався, – лаконіч
но зауважила Шоколадниця й першою
полізла у вікно.
Крізь нього ми зістрибнули на вузь
ку полицю, всипану скляними скалками,
пройшли нею до великого ящика, з якого
вже вдалося дістатися підлоги. Раніше я
б зістрибнув і з вищої висоти, але зараз
доводилося рухатись обережніше. Відчу
вав, як повіки важчають.
Ми опинилися в доволі просторому
приміщенні, у якому пахло пилом і цвіл
лю, було кілька високих стелажів і полиць,
ящиків та столів – і все було завалене
якимись речами.
– Нарешті ви тут, – почувся стурбова
ний голос. До нас звідкілясь вибіг Рин
вар – зеленкуватий, з перетинчастими
лапами, дуже схожий на свою сестру
Полтвяницю дух. – Ходіть, тільки тихо.
Моя сестра де?
– Наздоганяє.
– Філіжанику, ти пам'ятаєш, так? Ука
зати на потрібну подушку, – уточнила
Шоколадниця. Я муркнув щось ствердно.
– Але ти той… більше нічого не роби.
Щось ти маєш дуже кепський вигляд, –
глянув на мене дух ринв і труб.
– Та вже розберуся.
Ми минули приміщення й пройшли
крізь напіввідчинені двері до іншої кім
нати. Там я одразу ж наштовхнувся по
глядом на купу ящиків, що утворювали
таку собі стіну. І та частина кімнати, у якій
ми опинилися, виявилася густо наповне
на створіннями. Аж в очах мерехтіло від
різнобарвних морд, лап, різноформних
вух та очей, загривків і хвостів. Я сторо
пів: ніколи не бачив такої кількості духів
в одному місці!
Дерев'яник, Лікарняник, Фонтани
ця, Газетяр, Велосипедник, Бруківниця,
Дахівниця, Вікняр, Коминяр… і ще не всі!
Я вражено зупинився, усвідомлюючи,
що це ж вони всі тут заради мене, але
Шоколадниця впевнено підштовхнула
мене до щілини між ящиками. Духи роз
ступилися, пропускаючи.
Я підійшов до ящиків і глянув між них,
щоб усвідомити, що ж знаходиться по
той бік.
І ледь стримав вигук.
По той бік кімната теж була сповнена
різноманітних речей.
Серед книг, ящиків, одягу, свічників,
сервізів та решти було видно розтроще
ну коробку, з якої повипадало кілька од