Дніпро № 1–6

31 / 100

31 Проза
накових круглих подушок. Крізь віконце
під стелею, менше, аніж те, через яке ми
залізли, до пивниці втрапляло небагато
світла, та я все-таки зміг розгледіти й ви­
шиті срібні віночки, і давно вицвілі ініціа­
ли на зеленому оксамиті. Серце тьохнуло
десь у гортані і на мить мені здалося на­
віть, що до скам`янілих лап повернулася
чутливість.
Хвилювання змішалося з виразним
страхом.
Подушок було, наскільки я бачив,
п’ять. І довкола них, обвивши потертий
оксамит гнучким тілом, стояв хтось. Чи
щось. Воно було схожим на великого
чорного змія – тільки якогось дивно­
го. Здавалося, що то змій, на тіло якого
щільно нанизано багато-багато залізних
кілець, уражених іржею. Сліди від них –
червонясті, схожі на засохлу кров, –
вкривали подушки, міцно стиснені гнуч­
ким тілом. Масивна голова змія спочи­
вала на одній із них, а з напіввідкритої
його пащі на подушку сочилася багряна
слина.
Тіло змія ледь смикалося – він так ди­
хав.
Спав.
І при кожному подиху крізь щілинки
між його кільцями та з ніздрів виривали­
ся хмаринки пітьми, що підіймалися вго­
ру й за кілька секунд зникали.
– Що то за створіння? – прошепотів я,
озирнувшись на друзів.
Десь із затінку висунувся Каменяр –
один із найстаріших духів Львова, завше
похмурий і буркотливий. Доволі високий
і дебелий, він нагадував велику сіру цег­
лину з квадратними лапами й невеликою
головою.
Але зараз Каменяр не сварився на нас
за галас, не говорив про суєтність лю­
дей – як часто бувало, коли він знаходив
можливість трохи поповчати молодших
духів. Він був просто серйозним та теж
вочевидь занепокоєним.
– То – Тюремник. Я знав його замо­
лоду. Але тоді він був яскраво-срібним і
не оточеним такою пітьмою. Думаю, він
обрав не той бік. Схоже, він став Тінню, –
прошепотів старий дух каменю.
– Ну, нічого, ми нагадаємо йому, де
треба було лишатися, – тихо озвалася
Дахівниця, завжди готова боронити всіх,
хто стикнувся з лихом. Її роздвоєний хвіст
з китичками на кінцях дрібно посіпував­
ся, а дві пари широких крил, складених
за спиною, переливались червонястим і
темніли до країв. Я любив і поважав цьо­
го духа, дуже волелюбного й часом заде­
рикуватого, трохи молодшого за мене. –
Філіжанику, план такий: ти маєш сказати
нам, яка із цих подушок саме та, на яку
ти беркицьнувся, щойно з`явившись на
світ. Тоді я вихоплю цю подушку й спро­
бую дременути з нею з цього підвалу.
А решта допомагатимуть, відволікаючи
Тінь. Зрозуміло?
Я тільки-но відкрив рота, аби щось
сказати, як тут із-за наших спин вигульк­
нула захекана Полтвяниця.
– Він і так сонько, а нині ще й почав
кам'яніти, то геть повільний. Не питайте,
все йому ясно. Філіжанику, рухайся.
Я дуже хотів висловити протест чи бо­
дай якісь зауваження, але не знайшов їх
у своїй голові і вирішив за краще знову
встромити голову в щілину між ящика­
ми. Почув, як пирхнула за моєю спиною
Дахівниця.
Але за мить усе стихло – ситуація була
вкрай серйозною.
Я вперше в житті бачив Тінь!
Витріщився в її бік, аж очі заболіли,
переводячи погляд з однієї подушки на
іншу. Зовні вони не відрізнялися одна від
одної.
Я заплющив очі, похнюпивши голову.
А тоді глибоко зітхнув і раптом відчув
його.
Аромат моєї кави. Про який уже ду­
мав, що забув, яким він є.
Він линув від однієї з подушок.
– Та, що в Тіні під мордою, – проше­
потів я й одразу ж відчув, що тепер не
тільки лапи, а й хвіст втрачає чутливість.
Спати захотілося в рази сильніше, ніж
надворі. – Думаю, вона її своєю слиною
труїть.
– Ну… починаємо? – Шоколадниця
поглянула на Дахівницю. Та кивнула.
Я не вистиг навіть пискнути, як стрім­
кий дух дахівки розправив свої прегарні
крила й, відштовхнувшись від землі, пе