Дніпро № 1–6

33 / 100

33 Проза
лунав просто-таки оглушливий звук.
Наче щось зламалося.
Мене здійняло в повітря, а тоді Тінь
мотнула головою і я впав на спину. Про­
сто наді мною з’явились розлючені чер­
воні очі.
А тоді з роззявленої пащі щось поси­
палося й попадало біля мене. Якісь дрібні
уламки.
Ошелешений, я побачив, як Тінь знову
вишкірилась, звившись увись, і в її пащі
не лишилося половини гострих зубів. Гу­
ста багряна слина скрапнула на підлогу
і на мої передні лапи. Я глянув на них –
вони були кам’яними.
Тінь вкусила мене за них і зламала
собі зуби!
Але все-таки вона лишалася дуже не­
безпечною. Десь неподалік закричала
Шоколадниця й, схоже, Велосипедник.
Але ніхто з них не встигав до мене. Не
встигав неповороткий Каменяр – я по­
бачив його рух краєм ока. Я заплющив
очі, коли змій рвонувся в мій бік, ціля­
чись у все ще не кам'яні живіт і шию, аж
тут світ навколо затремтів від потужного
гарчання.
Напевно, його почуло все місто.
Щось масивне пролетіло наді мною,
поціливши в Тінь, – я відчув тільки коли­
вання повітря. Розплющив очі і саме за­
став момент, коли з тріскотом і гуркотом
упав на землю стелаж з посудом, що був
трохи віддалік – в нього врізалися, зче­
пившись, двоє великих духів.
Змій верещав, як божевільний, нама­
гаючись вирватися із зубів Горянки. Її
білосніжну шерсть вкривали іржа з його
кілець та слиз зі шматками пітьми, яка за
кілька секунд розчинялася в повітрі. Тіло
змія, схоплене Горянкою трохи нижче
голови так, що він не міг розвернутися й
укусити, звивалося, але без результатів –
дух Знесіння виявився дуже вправним і
сильним мисливцем.
Кинувши на мене та Шоколадницю
оком і вочевидь переконавшись, що
все гаразд, Горянка мотнула головою,
випльовуючи Тінь, і та впала десь у
дальній куток. А тоді так швидко, як мог­
ла, шаснула до стіни. Шоколадниця, не
розтративши сміливості, скочила на ноги
і спурхнула туди, але вже за мить повер­
нулася розчарована.
– Там отвір у стіні… схоже, до сусід­
нього підвалу. Утік. Горянко, усе гаразд?
Та кивнула, але захарчала, відпльову­
ючись. Я побачив, що її морда червона й
місцями – наче попечена.
– Отруйна в нього кров, – промовила
Горянка за якийсь час.
– Але з тобою все буде гаразд?
– Так. Не вперше.
Я вирішив поки не розпитувати, коли
ж було те вперше.
5
Здавалося, що сонячне проміння роз­
суває крони вже майже безлистих дерев,
щоб дотягнутися до землі. І до мене. І по­
цілувати в лапи та хвіст, з яких дуже, дуже
повільно зникав кам'яний наліт. На одній
із лап, правій передній, там, де віднови­
лася шерсть, було видно, як перетинає
її глибока подряпина, яка згодом стане
рубцем – слід від зубів Тіні.
Неподалік на галявині, теж під проме­
нями сонця, лежала й моя подушка. Так
само плавно, як зцілялись мої лапи, з її
поверхні здіймались в повітря струмоч­
ки чорного диму – то під дією живлючо­
го світла зникала слина Тюремника, яка
просочила подушку.
– Залиш подушку тут, – промовила
Горянка, сідаючи поряд. Вигляд у неї був
уже значно кращий, ніж кілька годин
тому в пивниці антикварного магази­
ну, власник якого, мабуть, боятиметься
спускатися туди, якщо чув галас і звуки