34 / 100
ДНІПРО 1-6’2019
34
погрому, вчинені невідомо-ким. А якщо
й спуститься, то, мабуть, викличе право
охоронні органи. І будуть розбиратися,
що могло потрощити стільки речей у
замкненому підвалі. Мені було шкода
майна антиквара – але я значно більше
радів, що усім духам вдалося покинути
місце подій, не зіштовхнувшись там з
людьми. А вже в місті ми ховатися вміли.
Горянка забрала мене з подушкою до
свого парку.
– Тут? Нащо тобі вона? – здивувався
я. Почувався після всього пережитого
втомленим, ошелешеним і неймовірно
щасливим, що живий я і всі мої друзі.
– Доволі нечасто буває таке, що дух,
з'явившись на світ, залишає наче ча
стинку своїх сил в якомусь сторонньому
предметі. Як-от ти в цій подушці. Нам ще
треба буде розібратися, як її знайшла
Тінь і чи це випадковість, чи далі будуть
якісь серйозніші проблеми, через які
нам треба хвилюватися…Але таке буває.
І тоді предмет не лише стає наче додат
ковим символом духа, він стає лазівкою
до його сил, до того, що конкретний дух
уособлює. Здавалось би, подушка… а як
повпливала на каву, чи не так? А все тому
що впливала на тебе – ти ж єдиний дух
у Львові, який регулярно спить, правда?
Все через неї. Але я можу зробити так, що
ця подушка розчиниться в моєму парку й
більше не буде твоєю частинкою та слаб
кістю. Хоча ти, можливо, відчуватимеш
трохи тяги до дерев. Але не перестанеш
бути духом кави. І аромат та смак до на
пою теж повернуться. Думаю, вже сьо
годні чи завтра. Коли ти цілком зцілишся.
– Що ти з нею зробиш? – поглянув я на
подушку.
– Прихоплю із собою, коли розчиняти
мусь в Знесінні. Вона розчиниться разом
зі мною. Усі її ниточки, пух усередині, візе
рунок – стануть шматочками кори дерев,
листям, вітром поміж гілками. Пройдуть
своєрідне очищення, – трохи замріяно,
але цілком спокійно відповіла Горянка.
– Тоді дякую.
– Будь ласка, Філіжанику.
– Дякую… що прийшла на допомогу.
Там, у підвалі. Без тебе ми б не впора
лися.
Горянка щось мугикнула у відповідь,
а тоді уважно поглянула на мене.
– Я вже стикалася з Тінями раніше.
Думаю, нас іще чекають з ними зустрічі.
Тому раджу тобі ніколи не забувати, на
якій ти стороні. Ні сьогодні, ні за рік чи за
тисячу років.
– Не забуду, – пообіцяв я.
А тоді на мить відволікся на промінь,
що втрапив в око. Заморгав, роззирнувся:
ні Горянки, ні подушки поряд уже не було.
Наліт з лап раптово зник.
Я звівся й помаленьку потьопав до
міста, з якого манив мене аромат кави,
вертаючись до джезв та горнят.
«Між іншим, кава з шоколадом – гар
не поєднання. Не здавайся», – пролунало
десь поміж дерев, поцілувавши мене в
край вуха сонячним променем.
05.04.2019