Дніпро № 1

ДНІПРО 1-6’2019

Здавалося, він знущався наді мною.

Ось уже двадцять хвилин з перерва-

ми на тривожні, чіпкі погляди на табло.

Можливо, дідок тут працював і намагав-

ся замасковано дізнатися про настрій

пасажирів, кому потрібно терміново ви-

летіти, а хто «та ще добу зачекаємо, ми

тут уже біля батареї пригрілися». Тим

часом деякі літаки почали відлітати, па-

сажирів-щасливчиків запрошували на

посадку. Я ж усвідомлювала, що на мій

непопулярний напрямок, який обслу-

говував один літак на добу, мені зали-

шалося чекати не менше дванадцяти

годин, але розмова про різдвяні мрії аж

ніяк не здавалася вдалою альтернати-

вою проведення часу. От би зараз кави.

У затишній кафешці з видом на засніжену

набережну і Старий міст. Галасливе пе-

редсвяткове місто. Я так часто малювала

його у своїй уяві. З його середньовічною

архітектурою і безліччю площ, які, не-

мов галявини в лісі, розсували простір

цієї крапки на карті, яка давно стала для

мене трикрапкою. Адже я ніколи там не

була.

– Знаєте, той факт, що я стирчу тут

уже бозна-яку годину, чудово демон-

струє «якість» моєї різдвяної мрії, – усе-

редині я вся кипіла – як через долю

свого рейсу, так і через набридливого

дідугана, якому мені хотілося нагру-

бити, аби відлякнути. Однак мої слова

лунали якось зам'яко, і я починала зли-

тися не лише на нього, а й на себе. – Різ-

двяні мрії в мене дуже гідні. Потрапити

на свята до... Рамена, наприклад, – на

останній фразі мій голос затремтів. Вто-

ма розлилася тілом.

– Це й усе? – мій новий знайомий ска-

зав це таким тоном, немов літав до Ра-

мена мало не щодня. Я тим часом лише

зараз помітила його іноземний акцент

і напружилася ще більше. Психолога-

аматора він із себе вдає чи що? Він би ще

сказав «дівчино, вас щось непокоїть? Ви

хочете поговорити про це?», а після того

як я вивалила б на нього свої переживан-

ня, він би дістав зі свого плаща зім'яту цу-

керку й пішов би світ за очі. А я б залиши-

лася посеред цього душного аеропорту

з розкритою навиворіт душею та прове-

ла б останні одинадцять із хвостиком го-

дин у зализуванні ран. Та ну його!

Джентльмен роздивлявся мене не

менш прискіпливо, ніж я його, немов

оцінював, чи варта я такої гідної мрії. Цу-

керку, щоправда, він так і не дістав, а це,

зізнаюсь, було б не зайвим. Несвіжість

його кудись зникла, натомість він нес-

подівано став виглядати енергійним і

випрасуваним. Від нього навіть запахло

м'ятою. Можливо, я таки пропустила цу-

керку? Його акцент теж кудись зник, і на-

ступна фраза завібрувала в мене десь у

районі ребер. Він не підвищував голосу,

однак гамір аеропорту затихнув, і я чітко,

аж надто чітко, почула:

– Ти вважаєш, що твоя різдвяна мрія