37 / 100
37
Проза
www.dnipro-ukr.com.uaнастільки гідна, що готова подивитись
їй прямісінько у вічі й дізнатися про неї
все? Сильно-сильно хочеш?
Напевно, я була надто втомленою й
утратила всю моральну рівновагу, але
його несподіваний перехід на «ти» й оце
останнє, майже дитяче формулювання
про «сильно-сильно» мало не змусило
мене розревітися. Якби ж він чесно дізна-
вся, що ніяк мені допомогти не може, але
тримає за мене кулачки чи щось таке.
Я як-не-як взяла себе в руки й із надією,
що він піде геть, просто відповіла:
– Так, гідна в мене мрія, і ніхто в мене її
не забере. На те вона й мрія, що я готова
дивитися їй у вічі й іти до неї, навіть якщо
шлях виявиться тернистим. Захочу – і
дістануся свого Рамена, однак ви аж ніяк
не допоможете. Мені ще дванадцять го-
дин чекати.
Обличчя джентельмена засяяло, не-
мов він таки зловив свого грабіжника і
вів його до поліцейського відділка:
– Яка наполегливість! Чудово. Що-
правда, дозволь сказати, що ти навряд
знаєш про те, які шляхи варто вважати
«тернистими». Що ж, вважай це моїм ста-
речим капризом, однак ти не залишиш
цей аеропорт, доки твоє бажання не
здійсниться. Потрібно вміти відповідати
за свої мрії, а люди цією чеснотою зазви-
чай не відзначаються.
Не те щоб я збиралася кудись тікати з
аеропорту, але категоричні заяви мого
нового знайомого мене неабияк роздра-
тували:
– Тримати ви мене будете чи що? – на
знак провокації й без жодної чіткої мети
я вирушила в бік виходу з терміналу. Ну-
дило. Свіже повітря було б дуже дореч-
ним. Можливо, спрвавді, плюнути на той
рейс та й повернутися додому? У кожно-
му разі, усі поїздки колись добігають кін-
ця. Закінчу цю раніше.
З усіх дверей назустріч мені щіль-
ним натовпом валили пасажири. «По-
спішають на рейс так, немов запізню-
ються. Напевно, не бачили в новинах,
що тут коїться», я ввічливо посунулася,
аби пропустити наївних новоприбулих.
З таким виразом обличчя сюди за остан-
ні десять годин заходили всі. Ще кілька
хвилин, і вони дізнаються, що поспішати
не було куди. Коли я вирішила, що час
би таки пробратися до виходу, виявило-
ся, що це не так уже й просто – потік но-
вих обличь не вичерпувався. Я почала
поводитися нахабніше й проторювати
собі шлях до виходу ліктями. Натовп від-
кидав мене назад і я не просувалася ані
на метр. Моїх вибачень і прохань ніхто,
здавалося, не чув у гаморі аеропорту,
хоча я мало не кричала. «Я що, справді
звідси не вийду?», – заверещав мій вну-
трішній голос, і я рефлекторно оберну-
лася. Джентльмен стояв позаду мене. Із
високомірною посмішкою, гордовитим
жестом поправляючи шалик. Добрий
чарівник умить перетворився на злого
ельфа.
– Випустіть мене звідси, – нерівним
голос попросила я, самим фактом про-
хання підтверджуючи свою віру в його
причетність до подій. Ну що за голлівуд-
ський сюжет?
Дідок сплюнув на підлогу й геть зовсім
утратив усю свою магію. Потім схопив
мене за зап'ястя й поволік до дверей з
написом «Лише персонал».
Далі події розвивалися стрімко. Поки
мій перемінливий друг волік мене, не-
мов неслухняного цуцика, він устиг запи-
тати, чи знаю я спосіб, у який можу діста-
тися до Рамена найшвидше. Враховуючи
непередбачувані здібності мого нового
знайомого, жартувати про телепортацію
мені аж ніяк не хотілося, тому довелося
серйозно й обережно, так, як, напевно,
розмовляють з імпульсивними співроз-
мовниками, сказати, що літак мене б, на-
певно, улаштував.
– Ним і полетиш, – інструктаж був ла-
конічним і однозначним.
За хвилину я, пропустивши всі кон-
тролі й очікування, уже йшла в натовпі
людей, до трапа літака. Коли переді мною
виріс величезний «Боїнг», я істерично
подумала: «Куди він мене відправляє? Ну