39 / 100
39
Проза
www.dnipro-ukr.com.uaлодитися красою міста моєї мрії, коли
вже я тут, мені було б непогано прокину-
тися. – Я навіть не намагалася випромі-
нювати вдячність, просто вирішила під-
тримати його гру. Здається, «чарівник»
був незадоволений моїм тоном.
– Ну так, прокидайся, – чергова ін-
струкція мене глибоко стривожила.
Я усвідомила, що мої очі весь цей час
були розплющеними, я навіть відчувала,
як кліпала. Я точно не спала, але при цьо-
му не бачила геть нічого. Довкола було
темно й порожньо. Осліпла, таким був
мій вердикт. Сил лякатися не було. Що
ж. Велика плата за здійснення мрії, однак
потрібно було раніше дізнаватися про
всі умови співпраці з джентельментом.
Сама винна. Я пригнічено мовчала.
– Ти не втратила зір, – чарівник тим
часом, здається, навчився читати мої
думки. – Ти просто зіштовхнулася з іще
однією задачею. Ми, чарівники, працює-
мо без вихідних, тому у твій Рамен я на
вікенд не їздив. Тож згадуй, як воно ви-
глядає, місто мрій твоїх. А там, може, і ви-
малюється на горизонті, – дідок засміяв-
ся і зник.
Я щось запитувала його, уточнювала,
до чого тоді був літак і куди поділися
інші пасажири. Якщо Рамен реальний,
то навіщо мені його малювати? Однак
жодної відповіді не почула. Після дру-
гого десятка запитань я остаточно зро-
зуміла, що мій джентльмен з'являється й
зникає, коли сам того забажає, і останнє
слово завжди залишається за ним. Вико-
нувати його доручення бажання не було
жодного, однак залишатися в темноті й
тиші — тим паче. Згадуй! Легко сказа-
ти. Я ніколи не була в Рамені, хоча так
давно мріяла туди потрапити, що вив-
чила всі листівки, карти й старі світли-
ни напам'ять. Це місто жило в моїй го-
лові своїм самостійним життям. Однак,
коли я намагалася зачепитися бодай за
якусь картинку в голові, вона вислизала
й залишала мене з порожніми руками
в незмінній темноті, у якій я марно на-
магалася щось розгледіти. Легше було
заплющити очі, кардинально від того
ситуація не змінювалася. Рамен. Який
же ти? У тобі багато води. Звивиста ши-
рока річка, яка розмалювала тебе грай-
ливою змійкою. Ну! Я почала згадувати,
чому не з'являється картинка? Я щось
неправильно згадую? Як я взагалі можу
бути впевненою на сто відсотків, якщо
ніколи не була в цьому місті? Потрібно
запитати місцевих мешканців. Друзі, що
тут у вас є? Мій внутрішній діалог був
безглуздим і хаотичним. Я знову відчу-
ла неймовірну втому та бажання втек-
ти кудись від цієї історії. Наприклад, у
кафе з видом на засніжену набережну.
Поруч з яким площа. Одна з багатьох
площ, які, немов галявини в лісі, розсу-
вають простір цього міста. Неквапливі
люди, які ходять різдвяними ринками
й роздивляються строкаті вітрини. І ба-
гато-багато мостів, на яких розвішені
ліхтарики. А ще постійно чути музику,
яка змінюється разом із погодою. Зараз,
наприклад, це був би різдвяний сніжний
джаз.