38 / 100
ДНІПРО 1-6’2019
38
явно ж не до Рамена!» Те, як у мене під-
кошувалися ноги, за моїм довгим пальто
було не розгледіти, однак кожен наступ-
ний крок давався титанічною силою.
Можливо, ще не пізно втекти? Не встигла
я обернутися в пошуках шляхів до відсту-
пу, як помітила свого джентльмена, який,
немов велетень-охоронець, стояв упри-
тул за мною.
– Тікати пізно. Механізм уже запу
щено.
– Механізм чого? – прогарчала я йому
в обличчя. Ніхто не звертав на нас уваги.
– Механізм здійснення твоєї чудової
гідної мрії, чого ж іще! А ти думала, що
варто вимовити чарівні слова, і ти за
помахом палички опинишся на колінах
у принца в кафе в Рамені з філіжанкою
гарячого шоколаду в руках? Ще б пак!
Знаєш, дитино, ресурс чарівників, тим
паче різдвяних, не бездонний. Запити
таких, як ти, зростають. Замовлення ми
приймаємо, а ось їхнє виконання, як то
кажуть, – він знизав плечима, – за свій
рахунок.
Я хотіла заперечити, однак мене
гукнули й попросили зайти в літак. Усі
інші пасажири вже були на місцях. Моєю
сусідкою опинилася струнка мулатка,
чия газета була розкрита на статті «Під-
сумки 2030 року». Я двічі перечитала
заголовок. Дивно. Можливо, малося на
увазі «перспективи»? 2030 рік почина-
вся лише за десять днів.
– Ви вже бували в Рамені? – іроніч-
ним тоном запитала я, аби ненав'язливо
переконатися, чи в правильному я таки
літаку.
– Ні, лечу вперше, – на щастя, моя
сусідка не помітила, як, у відповідь на її
слова, я зітхнула з полегшенням, і про-
довжувала: – Так добре, що це місто зно-
ву відкрите для візитів.
Я не зрозуміла, що вона мала на увазі,
однак часу розпитувати не було. Мене
втиснуло в сидіння, і літак пішов на зліт.
Сусідка зліва теж читала. Щось про «сні-
гопади 2030 року». Що за дивна мода в
газет писати в минулому часі про рік,
який лише починається. Раптом я усві-
домила, наскільки сильно втомилася.
Мої повіки стали важкими, і я дозволила
собі подумати про синоптиків і газети
пізніше. Мені вже навіть було неважли-
во, куди я летіла. Головне, що я була в
дорозі і більше не потрібно було чекати
додаткові дванадцять годин. Здається,
я навіть розплилася в посмішці за мить
до того, як провалился у сон. І снилося
мені, що лечу я не в літаку, а на великій
пухнастій істоті з фільму «Нескінченна
історія», і все, що зі мною відбуваєть-
ся, – це відголоски кінострічки, яку я
подивилася перед сном. Цікаво, скіль-
ки ще летіти? Мої думки були настіль-
ки туманні, а спогади заплутані, що я
не могла сказати точно. Здається, час
було прокидатися. Однак як це зроби-
ти? Я почала панікувати й марно сили-
лася розплюшити очі. Здається, я навіть
намагалася вщипнути себе, однак руки
мене не слухалися. У момент кульміна-
ції внутрішньої кризи я, як це вже стало
звичкою за цей довгий вечір, почула
дзвінке зауваження джентльмена, який,
здається, не залишав мене ані на секун-
ду:
– Ти в Рамені, вітаю.
Куди подівся літак, я не мала жодно-
го уявлення, де я знаходилася — тим
паче.
– Дякую, добродію. Однак, аби насо-