Дніпро № 1

ДНІПРО 1-6’2019

Мені стало холодно у спину, я роз-

плющила очі, і цього разу нарешті по-

бачила щось, окрім темноти. Місто. З

його вузенькими провулками та весе-

лим натовпом. До мене справді доно-

сився джаз. Мій сміх рознісся площею і

повернувся до мене луною. Я струсила

із себе сніг і вирушила в найприємнішу

прогулянку. Мені потрібно було стіль-

ки всього побачити. Усю багатошарову

історію цього вічного міста. Я натрапила

на вказівник, що показував напрямок

до Нового мосту — 100 метрів. Дивно, я

ніколи не чула про цей міст. Підійшовши

до нього ближче, побачила точну копію

Старого мосту. А куди ж зник багатовіч-

ний оригінал? Холодок пройшовся спи-

ною і я на якусь мить затамувала подих.

Менше десяти хвилин мені вистачило на

те, щоб остаточно зрозуміти – старезний

Рамен мав набагато «молодший» вигляд,

ніж мав би бути. Усе було на місці, однак

саме місто було немов свіжоспечена бу-

лочка!

У моїй голові крутилося одне запитан-

ня – що мала на увазі моя попутниця в

літаку, коли сказала, що місто знову від-

крито для візитів? Що це означало?

– Дівчино, ви заблукали? – низень-

ка бабуся несподівано торкнулася мого

плеча. – У вас такий розгублений вигляд,

що я не змогла пройти повз.

– Так, трошки заблукала. Підкажіть

мені, чому це місто було… закритим? –

мій голос тремтів, і, хоча відповідь стра-

шенно мене лякала, я вирішила, що гото-

ва її почути.

– Дитино, – бабця, напевно, поду-

мала, що я звалилася з іншої планети,

але терпляче продовжувала, – це мі-

сто повністю засипало небаченим сні-

гопадом рік тому. Такого потужного

катаклізму не було за всю історію. Лід

обвалив мости, сніг засипав дороги і

будинки, мешканці Рамена опинились у

пастці, повністю відрізані від світу. Сніг

ішов п'ять довгих місяців... Центр міста

відбудували з нуля. Страшна катастро-

фа. Ця нескінченна зима поховала під

собою все живе...

Я не дослухала її. Усі мої думки кудись

вивітрилися й залишили місце одному-єдиному усвідомленню – я мала сюди

летіти тієї катастрофічної зими. І ще мала

шанс цьому запобігти. Я ковтнула холод-

ного повітря й захлинулася ним, немов

водою.

Я прийшла до тями в аеропорту.

Мама спала поруч, в обіймах із сумкою.

Тато читав газету. Ми чекали реєстрації

на наш рейс. До Рамена. Рейс, який, як і

багато інших, затримували через сильні

снігопади. Було 21 грудня 2029 року.

Я піднялася й упевнено сказала:

– Ми нікуди не летимо.