42 / 100
ДНІПРО 1-6’2019
42
– Скажіть, – допитувалася журналіст-
ка, тицяючи мені телефон, увімкнений у
режимі відео, просто в рот, – чим ви при-
ворожили такого молодого красунчика?
Ви ж жирна прищава тітка, якій не сьо-
годні-завтра стукне сорок?
– Тобі після ліпосакції не зрозуміти, –
інформую її я. – Наркоз узагалі дуже діє
на мозок, а тобі особливо не пощастило.
Приходь за місяць – може, він у тебе від-
новиться й запрацює.
Юний рудик намагався підсісти до
мене якнайближче:
– Подейкують, що тексти Дідовичу
пише така собі Оля Олівець.
«Я б такого не написала», – хочеться
запевнити його, але ж Іво може мені по-
мститися посеред зими. І я кажу:
– Оля Олівець – його найперша читач-
ка. Не дивно, що й тексти на неї вплива-
ють… якось.
Потім питає ще один (кажуть, він ува-
жає нас із Іво подружжям і ревнує):
– Якби Дідович написав текст еротич-
ного змісту й зобразив би в ньому вас, як
би ви відреагували?
– Я люблю комедії, – всміхаюся йому.
– А якби створив трагедію?
– Він усе може, – всміхаюся ще шир-
ше. – Але не схоче. Оля Олівець нецікава
як трагіперсонаж.
– Дарма. Я написав би.
– То що ж вас стримує?
Далі приходить літературознавець:
– Як ви ставитеся до стагнаційних про-
цесів у мейстримній творчості й чи толе-
руєте тригерність постмодерністського
дискурсу в оповіданнях Дідовича?
«Шо???» – верещить моє єство, хочеть-
ся обкласти фахівця добірним матом, але
ж Іво може мені помсти…
– Кожен вдумливий читач мусить
провадити психоаналітичні студії, коли
має справу з мейстримним текстом. На-
віть якщо тригерність цілком можна то-
лерувати, а автора – не стигматизувати.
Зрештою, жоден дискурс іще не обхо-
дився без взаємоототожнення творця й
реципієнта. Тому ставити таке питання
прес-аташе найпопулярнішого україн-
ського блогера як мінімум претензійно.
Іво прослуховує запис прес-конфе-
ренції в коктейль-барі, що при басейні,
куди ходить після кожного вдалого то-
вариського матчу, і задоволено сміється:
– Яка ж то мука – бути живим класи-
ком.
Я дивлюся на нього щасливими, як у
китайської ляльки, очима, і мовчу. Оля
Олівець ніколи не сперечається з живим
класиком. Бо він письменник, а вона ні.
І очі в нього дивовижні, та й весь він роз-
кішний, як і личить напівєврею. До речі,
наш спільний друг Білорус часто каже
мені, що з оцього (останнього) аргумен-
ту треба й починати.
Білорус колись нас познайомив на
своєму творчому вечорі. Іво тоді прочи-
тав кілька віршів і спитав, позираючи чо-
мусь у мій бік (може, я була єдина, хто не
задрімав?):
– Що скажеш?
Я чесно запропонувала:
– А якщо це все переписати прозою?
Дідович осклянів від такої пропозиції.
А Білорус узяв та й підтримав ініціативу:
– Олівець поганого не порадить. Вона
дві мої книжки до друку підготувала, щоб
ти знав. Довіряй їй.
Уже за півгодини в моїй сумочці ле-
жав стос оповідань, які, за словами Іво,
постали з усіх тих віршів, які переписав,
доки виступали інші гості.
– Ти все так швидко робиш? – випа-
лила я (просто так, за інерцією: Оля Олі-
вець пряма, як її прізвище, і без задньої
думки). Дідович ображено обернувся до
мене:
– Що ти маєш на увазі?
– Дедлайни, звісно.
– Дедлайни – то святе, – поменсплей-
нив Іво. – Хто не поважає часу своїх парт-
нерів, той марно сподівається на повагу
інших.
І тієї миті я вперше в житті зафіксувала
цей погляд. Його очі були схожі на озера
влітку, коли у воді відбиваються верби,
що ростуть по берегах. І ще Іво всміхав-
ся… Так, напевно, всміхався сам хірург
Шалімов, коли після довжелезної ви
снажливої операції пацієнт пішов на той
світ, аж тут зненацька воскрес із мертвих.