Дніпро № 1–6

43 / 100

43 Проза
Ще б пак – творчістю Дідовича, від якої
весь зал засинав, раптом зацікавилася
незнайома пані.
Білорус ляснув Іво по плечу:
– Авторе, пиши ще.
– Навзаєм, – і вискочив у відчинені
двері, на прощання мені по-шалімовськи
всміхнувся. Я – до друга:
– Що це було?
– Це ти, Олю, вляпалася, – пояснив Бі-
лорус.
– Куди?
– Якби ж ти знала, куди, – зітхнув той. –
Уже одна поетка собі віку вкоротила три
місяці тому. Вакансія з’явилася.
– Я не поетка.
– Вибач, я все забуваю, що ти покину-
ла писати. Хоча даремно. Це було б дещо
ліпше, ніж у якогось графомана втюри-
тися. Утім я плекаю надію, що тебе це до
творчості поверне.
– Не поверне, друже, мене вже нікуди
й ніщо. А його тексти я почитаю. Мені зда-
ється, прозою воно не так безпорадно.
– Ох. Як людина, яка знає Іво, – не ра-
джу. Але як літератор – сам себе питаю:
а чому ні? Може, і справді – талант є, про-
сто нам не дано зрозуміти?..
…У метро я розгорнула аркуш і поча-
ла вивчати Дідовичову новелу. Прозова
форма мало змінила сенс і ще менше зру-
шила з місця художній рівень. Але в ав-
тора такий звабний єврейський акцент,
коли читає свої твори зі сцени. А ще в
нього пальці як у музиканта. А музика –
це є життя, це окремий його вимір… І…
і взагалі – Білорусе, яке тобі діло? Ти ща-
сливо одружився, весь Інстаграм у тебе
на весіллі гуляв… а я що? Мені так ніхто
й не трапився. І не трапиться. Треба ло-
вити те, що по воді пливе. До того ж і не
багно пливе по тій воді, принаймні ти б
багно до себе на творчий вечір не запро-
шував.
Рядки в Дідовичовій новелі розпли-
валися перед моїми очима, слова не
трималися купи. Але щось у тому всьому
було… якась ностальгія за читанкою з
п’ятого класу, яку я встигла вивчити на-
пам’ять уже в третьому. (Бо поцупила в
сеструхи ту книжку й читала під ковдрою,
перескакуючи від абзацу до абзацу, щоб
скоріше вхопити сюжет, доки моя старша
не кинулася шукати хрестоматію). Так…
оце воно…відчуття чогось…підковдро-
вого… таємного… як вийти по зальоту
заміж і протягом усього медового місяця
віддаватися коханцю на першому повер-
сі в під’їзді, де твій чоловік чекає на тебе
у квартирі десь на шостому…
«А вміє ж писати, зараза така», – кон-
статує Оля Олівець, але це констатує не
вона, а її густо вкрита мурашками шкіра,
якій посеред ночі маряться обережні, та
геть не соромливі дотики нового знайо-
мого. Довжелезні Івові роздуми про хліб
насущний заколисують мене, але вві сні
він приходить до мене, і моє тіло закипає
лише від того зеленого, як сама Трійця,
погляду, хочеться хрускоту, ламання сте-
бел, бризкання соків, запаху тимофіїв-
ки-мишію-полину-лободи-ще чогось…
Гей, прокидайся, Олю, тобі ще читати! Чи,
може, покинути – та й по всьому?.. Ні-ні,
я не можу покинути… я пробігаю очима
абзац – і мені так добре-добре, наче Іво
тримає мене в обіймах, а далі я стою на
краю прірви, розправляю крила, щоб
піднестися над нею…
…Будильник витурив мене з ліжка о
пів на сьому. Аркуші безладно лежали на
письмовому столі. Я не могла втямити,
котрий із них за яким іде. Довго не мог-
ла. Потім завантажила сторінку Дідовича