Дніпро № 1–6

45 / 100

45 Проза
– Я б на твоєму місці вже знайшла б
собі хлопця з простіших, – коментував
Білорус. – Ти б заскочила якось до нас на
літстудію, провітрилася.
– Так кажеш, наче я пилом припа-
даю, – сміялася я. – Не маю часу, рідне-
сенький.
– Можна було б змінити автора й при-
стати на кращі умови.
– Єврейське прислів’я мовить: «Не шу-
кай добра від добра».
– Ну, Олю, не знаю. Бути меблями в
чужій спальні – сумнівне задоволення.
А інакше ж він тебе не сприймає.
– Припини називати спальнею місце,
де до його світлої голови приходять ідеї
для майбутніх книг. А мене, його натхен-
ницю, – меблями.
– Шабат шалом, – роздратовано махав
рукою Білорус. – Мені тебе шкода.
Того дня мене переповнювало дивне
почуття. От би Іво допоміг у тому розі-
братися! Він же письменник… Можна
сказати – психолог… Хоча… Сам зізна-
вався, що психологію склав молодій і не
дуже гарній викладачці на самоті в кафе.
– Ти уявляєш, – оповідала я, – при-
йшов на презу такий собі Петро Запор­
жанян та й тролить мене: «Олівець, а
то правда, що ти працюєш на Дідовича
лише тому, що твій талант безслідно зник
іще в зародку, а доводити потрібність
свого існування якось мусиш?» Уявляєш,
як мені було, Іво?.. Почути таке!
Мій автор обернув до мене розкудла-
ну голову.
– А якщо твій талант – саме в тому
всьому, що ти зараз робиш для мене?
– Дивно, але… Усі ці роки я так і га­
дала.
– Запоржанян відкрив тобі очі?
– Або закрапав чимось.
Іво відіпхнув Бегбедера від себе. І цієї
миті його обличчя чомусь видалося мені
зовсім не таким, що ах.
– І що ж ти йому сказала?
– Щоб показав мені істоту, якій байду-
же, потрібна вона комусь чи ні.
– А мені от байдуже, – потягся на ліж-
кові Дідович. – Не може Бог сотворити
людину для просто так. Вона обов’язко-
во виконує в чийомусь житті якусь місію.
– Не факт.
– Ну, от мене він створив для літера-
тури. Цим я й запам’ятаюся. З нею мене
завжди асоціюватимуть, допоки світ сві-
том.
– А я гадаю, що ні.
Письменник підхопився, вирячилися
на мене його очі кольору татарського
зілля.
– Тобто ти хочеш сказати, якщо я кину
писати, мене всі розлюблять? І всі про Іво
Дідовича забудуть?
– Я не хочу цього казати. І воліла б ві-
рити, що панікую. Але, по-моєму, це оче-
видно.
– Ет, Олю, менше слухай всяких Запор-
жанянів. Багато ж вони петрають.
– Щось же петрають. Він у літературі
доволі давно.
– Чомусь Петро не прославився, на
відміну від мене. Тому, Олівець, затям:
він просто заздрить. І моєму хисту, і на-
явності при мені такої вправної редак-
торки, як ти.
У мене аж тіло зав’яло, мов зі спеки
покладене в морозильну камеру, від
цього слова:
– Наявності?..
– А що не так?
Напевно, Іво й раніше так висловлю-
вався, просто я не помічала. А сьогодні
наче прокинулася від летаргічного сну.
– При тобі?
– А при кому ж іще? Чого ти чіпляєшся
до слів?
– Заздрить наявності мене при тобі,
Дідович? Ти себе чуєш?..
Я рушила на кухню, щоб заварити собі
(й Іво теж за компанію) чаю. Дідович гук-
нув мене на півдорозі:
– Ну, гаразд – читачі. У них сьогодні я,
завтра – Запоржанян. А ти?
– Я – ні.
– А чому?
– Тому що, крім текстів, які ти пишеш,
є ще ти сам, а це набагато важливіше.
– Тобто мої твори не такі важливі? Ти
це маєш на думці?
– Скажу тобі так: якщо ти більше не